Навряд чи хтось може заборонити нам активно сумніватися в тому, що цей режисер є справді українським
Неможливо і неправильно судити про те, чого ще не існує. В цьому випадку я знову пишу про виставу Сергія Лозниці за романом Джонатана Літтела «Благоволительки», яка готується до постановки у Вільнюському державному молодіжному театрі
Але скандал довкола цієї постановки у Литві не вщухає, й учасники продовжують висловлюватися.
Дивлюся зараз сюжет від «Суспільне Культура», авторка якого поспілкувалася з відомими литовськими акторами Андрійусом Бялобжескісом і Алексусом Казанавічусом, що публічно відмовилися від участі у виставі (і не лише вони). На відміну від мене, ці актори читали сценарій п’єси і дуже обурені її «відверто антиукраїнським характером». Роман величезний і багатошаровий, на його основі можна було зробити чимало дуже різних вистав. Тому й цікаво, на чому саме Лозниця акцентує.
Ось що, наприклад, каже Казанавічус: «Я очікував чогось більш глибокого від цього режисера. Але сценарій виявився навіть не двозначним. В ньому прямо першим планом говориться про… ну, якщо коротко, про фашизм в Україні. Про те, як німецький фашизм прийшов до України, як українці колаборують з ним, ідуть разом. Там відбувається геноцид, вбивають євреїв. І українці представлені «в одному кольорі» — як люди, що ненавидять євреїв. Німці ще вирішують таке моральне питання… коли йде мова про те, чи вбивати жінок і дітей, німецькі офіцери ставлять питання: «Чи морально це? Як почуватимуться наші солдати? У них же також є дружини і діти». А українці на це відповідають: «То ж не люди, то жиди».
Також у цьому ж сюжеті є інтерв’ю з Олексієм Матвієвим, режисером Українського дому у Литві, який серед іншого розповідає про те, як на власні вуха чув під час прем’єри «Бабиного Яру» у Вільнюсі в 2021-му, як Лозниця транслював ті ж меседжі про українців, які пізніше взимку звучали з вуст путіна. Але про це я вже чула й від інших людей, які були на цій прем’єрі (про те, що Лозниця говорив про необхідність «денацифікації» українців).
Пишу це все не для того, аби ми тут розпинали Лозницю за виставу, яка ще не вийшла. А для того, щоб зайвий раз навести фокус на діяльність цього режисера, який послідовно називає себе зараз у світі українським режисером. Навряд чи хтось може йому це заборонити. Але так само навряд чи хтось може заборонити нам активно сумніватися в тому, що цей режисер є справді українським. Ну і продовжуємо спостерігати за ситуацією довкола постановки.
