Люди vs диктатори. Як дисиденти можуть зруйнувати режим

Жорстокі репресії не зламали, а навпаки радикалізували дисидентів

Тотальний контроль влади над інформаційним полем. Спецслужби уважно відслідковують суспільні настрої. Силовики зупиняють найменші прояви антирежимних дій. Більшість публічно підтримує владу. Це про нинішні росію і Білорусь.

Але не лише. Так було в СРСР. Нинішні умови у сусідніх державах — це реконструкція совєтської реальності.

Часто чути від білорусів та росіян: “Ми нічого не можемо зробити, бо в нас ситуація інша”. Так, тепер інша! Але ще кілька десятиліть тому була однаковою. І саме завдяки людям, які зуміли не мириться зі злом тоді, у нас тепер інша країна.  

Маю на увазі дисидентів. Так називали учасників антисовєтського руху опору 1960-80-тих років. Вони справді перебували в умовах, дуже близьких до сучасних російських. Але не просто жили, а діяли. Хоч багатьом це коштувало років неволі, декому навіть життя.

Дисидентський рух зародився на початку 1960-х. Він був, з одного боку, продовженням українського визвольного руху, з іншого — частиною світового тренду розвитку молодіжної неформальної культури, культури вільного від війни світу.

В час, коли на Заході захоплювалися Бітлз та Роулінг Стоун, в Україні зачитувалися поезією Костенко, Симоненка та Стуса.

Адже в Україні боротьба тривала. Збройна фаза вже була цілковито придушена, і жодних можливостей для продовження силового спротиву не було. Тому новий виток протистояння набув ненасильницьких форм.

Більшість дисидентів розпочинали як активісти із захисту української культури. При цьому апелювали до совєтського законодавства чи міжнародно-правових актів, ратифікованих СРСР. Вони намагалися поводитися виключно легально, аби уникнути звинувачень в антизаконній діяльності. Але їх дії та заяви проти русифікації та нищення української спадщини все одно викликали репресії.

Перша хвиля почалася в серпні-вересні 1965 року. Саме протестуючи проти арештів, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус провели 4 вересня акцію незгоди під час офіційної прем‘єри фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Першим двом сміливість коштувала роботи, молодшому Стусу — навчання в аспірантурі.

Репресії на цьому не спинилися, але, що важливіше — не спинився й опір. Однією з його форм стало видання підпільних газет, журналів та листівок. Так званий “Самвидав” друкував твори дисидентів, їх заяви, фіксував факти порушень прав людини. Під редакцію Чорновола виходив найвідоміший самвидавський журнал «Український вісник».

В січні 1972 року совєтська влада вирішила одним потужним ударом зламати український дисидентський рух. Майже всі лідери — Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Валерій Марченко — отримали максимальне покарання: 7 років таборів суворого режиму плюс 5 років заслання.

Але навіть такі жорстокі вироки проти молодих людей, яким ламали життя, не злякали інших. Василь Овсієнко, Василь Лісовий та Євген Пронюк продовжили «Український вісник» замість ув’язненого Чорновола. За що теж були заарештовані.

Поки ключові фігури перебували в таборах, на зміну їм прийшло нове покоління незгодних, яке зосередилося на правозахисній діяльності. В 1976 році створено Українську громадську групу сприяння виконанню гельсінських угод, яка апелювала до підписаного СРСР документа, що гарантував ключові громадянські свободи. Активісти Микола Руденко, Оксана Мешко, Левко Лук‘яненко, Йосип Зісельс, Мирослав Маринович теж заарештовані.

Жорстокі репресії не зламали, а навпаки радикалізували дисидентів.

В ув’язнені вони зустрілися із багатолітніми в‘язнями — членами ОУН та вояками УПА, з якими спільно боролися проти табірної адміністрації. Змінилися й політичні засади: з’являється вимога незалежності.

Тому, коли в кінці 1980-тих в Україні твориться масштабний національно-демократичний рух, на його чолі стають дисиденти та колишні політв’язні Чорновіл, Ірина Калинець, Лук’яненко, брати Горині.

Не всі після багатьох років в‘язниць мали фізичну можливість для активності. Іван Світличний став інвалідом. Василя Стуса, Валерія Марченка, Олексу Тихого, Юрія Литвина табори убили.

Репресії проти українських дисидентів були жорстокіші, ніж проти інших учасників опору на теренах комуністичного табору. Так Україна втратила свого Вацлава Гавела. Коли чеський дисидент став президентом Чехії, українські лідери були знищені чи виснажені фізично.
Тим не менше, вони продовжили громадську роботу, частина з них стали депутатами парламенту. Саме вони забезпечили ухвалення переломних документів — Декларації про суверенітет та Акта проголошення незалежності. Деякі активно діяли і після відновлення незалежності в 1991-му.

Ініціативна група «Першого грудня», до складу якої увійшли, зокрема, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, створена в роки правління Януковича, стала колективним моральним авторитетом для українського суспільства, сприяла тому, що українці не змирилися зі спробами згортання свобод.

В росії теж був власний дисидентський рух. Але його активісти не спромоглися вплинути на політичні події в країні в кінці 1980-1990-тих. Один із найбільших авторитетів Андрєй Сахаров помер ще в 1989 році. Алєксандр Солженіцин, яскравий антисовєтський автор, не зумів подолати російського імперіалістичного синдрому, відтак став одним з ідейних натхненників владіміра путіна, який народив ідею відновити СРСР. В цьому він схожий на нинішнього дисидента Алєксєя Навального, який відважно бореться проти путінського режиму, став політв’язнем, але залишився російським імперцем.

Українські дисиденти працювали в умовах, близьких до нинішніх російських. Але вони працювали: писали чудові публіцистичні та художні тексти, фіксували порушення прав людини, попри обмежені технічні можливості поширювали правду про режим у самвидаві. 

І головне — були готові до жертви, залишаючись собою, тому стали моральним компасом для суспільства і врешті спонукали більшість до змін.
російський дисидент Андрєй Амальрік сказав слова, які залишаються актуальними для його земляків : «Дисиденти зробити геніально просту річ — у невільній країні почали поводитися як вільні люди й тим самим змінювати моральну атмосферу і панівну традицію».

Саме так треба робити, якщо справді хочете змінити свою країну. А не тікати за кордон, виправдовувати бездіяльність і говорити, що у всьому винен лиш Путін.

Інакше для того, щоб змінити росію іншим країнам доведеться робити з нею те, що робили з переможеною нацистською Німеччиною.

Джерело