Передплатити

Ми всі — заручники власної пам’яті

Вигравати ми почнемо лише тієї миті, коли поглянемо на всі теперішні події очима того­-таки діда з анекдоту


Україна — це країна з довгою історією та короткою пам’яттю.

Є один старий анекдот.

Туристи знаходять у Карпатах старий схрон, з нього виповзає сторічний дід з машинґвером:

— Cлава Ісу. Ну, які новини? — Та війна, діду.

— Із ким воюємо?

— З Москвою.

— А де саме воюємо?

— На Донбасі.

— Ну що... Добре хлопці просунулися…

Вважають, що анекдот стає смішним за рахунок несподіваної смислової розв’язки наприкінці. І якщо це закінчення видається нам за смішне, то історія має для нас погані новини. Тому що «не­сподівану смислову розв’язку» тут помітить хіба той, для кого 2014­-й рік став несподіванкою.

Для носія радянської пам’яті війна України з Росією — нело­гічна та неможлива.

Для вимушених переселенців російське вторгнення — це удар у спину та зрада.

Для столичного аполітичного мешканця все, що відбуваєть­ся, — це вивих, який потрібно вправити.

А для діда з анекдоту — все закономірно. Та ж таки війна. З тим­-таки супротивником. З тих-­таки причин. Тільки на іншому кінці країни.

Ми всі — заручники власної пам’яті. Яка коротка й у кращому разі розрахована років на сімдесят. Події нашої реальності можуть втрачати логіку й набувати її залежно від історичної оптики.

2015-­го року один польський колега розповідав мені про різ­ницю між його країною і моєю. Він казав про те, що у Польщі весь період з 1991-­го до 2014­-го сприймали як несподіваний історич­ний перепочинок. За час якого треба встигнути мобілізуватися, провести реформи й підготувати систему оборони. Тому що нор­мативна Росія для них — це імперія, зосереджена на поглинанні та розширенні. І треба бути готовим до того, що її «відлиги» — завжди швидкоплинні.

Україна ж була впевнена у протилежному. Сприймала ослаб­лену Росію як нову норму. Гадала, що доба імперії пішла в небут­тя. І тому ті два десятиліття, що ними вона могла скористатися, були змарновані.

Це добре ілюструє те, як працює історична пам’ять. Та, яка дозволяє не заблукати в ілюзіях. Яка привчає помічати вікна можливостей та користатися ними. Події останніх років можуть стати для нас хорошим щепленням. Якщо ми, звісно, наважимося вписати ці події у широкий контекст.

Який доволі простий. Століття життя в колоніальному стату­сі. Два десятиліття буферного існування. Фантомні болі імперії, що спровокували вторгнення та війну за незалежність. Нічого нового. Нічого нелогічного.

Доки ми сприймаємо все, що відбувається, за історичний ви­вих — ми програємо. Доки ми гадаємо, що існує простір для компромісу — ми програємо. Доки ми говоримо, що у війні винна «во­йовнича меншість» — ми програємо.

Вигравати ми почнемо лише тієї миті, коли поглянемо на всі теперішні події очима того­-таки діда з анекдоту. Для якого новина про війну з Росією не була новиною. Для якого нова війна — це всього лише продовження його власної. Тієї, що почалася задовго до 2014­-го року.

І тоді ми збагнемо його оптимізм. Бо якщо поглянути на мапу країни, то за шістдесят років хлопці й справді добре просунулися.

Джерело