Єрмак грає утемну

Позаяк нам з вами випало жити у час, який цілком виправдано можна вважати серіальним, то варто вивчити бодай класику жанру. Зокрема, тривале американське політичне «мило» «Картковий дім». Пригадуєте, з чого головний герой Френк Андервуд розпочинав своє карколомне сходження у Білий дім? Отож-бо, — він був «смотрящим» у Палаті представників, а відтак став віцепрезидентом у Гаррета Вокера.

Хай не коробить читачів тюремний жаргон, оскільки у нинішній Україні він несподівано теж став політичним трендом, особливо після дивних санкцій, запроваджених РНБО проти… «ворів у законі».

Так от, призначенням Андервуда на другу за впливовістю посаду у державній системі Америки Вокер підписав собі вирок. Зеленський, пам'ятаємо, надривно вигукував на дебатному стадіоні, кидаючи у лице свого тодішнього (та і нинішнього) опонента Порошенка: «Я — ваш вирок!». З плином останніх двох років ми не раз і не двічі мали змогу переконатися, що правління екскоміка насправді стало вироком для усіх. Бо ті, хто так ентузіастично і надривно агітував і голосував за Зе!, тепер втратили останні ілюзії, а ті, хто наполегливо, терпляче пояснював, що насправді у «мішку» самовпевненого і хамовитого невігласа, укотре переконалися, що будь-який поступ країни у напрямку від «совка» є тернистим і потребує направду державників, а не «масовіков-затєйніков». Та й сам «вирок» приречено мимрить, що він не може сам «боротись із усім світом». Так ніби його хтось змушує воювати з вітряками, а не з реальними проблемами…

Зеленському ніколи не таланило на «других осіб», оскільки, по-перше, він сам ніколи не був і не є самостійною фігурою і лише неоковирно виконує наперед прописані йому мізансцени, виголошує заготовлені сценаристами репліки, а, по-друге, що саме розуміння ним поняття «другої особи» в країні є виразно спотвореним і неприродним.

У парламентсько-президентській республіці, де не передбачено посади віцепрезидента, такою особою за визначенням є прем'єр-міністр, і аж ніяк не очільник Офісу президента. Тим паче такий як Андрій Єрмак, що на відміну від екстраваґантного, не завжди тактовного Андрія Богдана, сам собі прописав невластиві статусу і ранґу повноваження. Хоча і він, відверто кажучи, є лише пішаком у великій грі своїх справжніх кураторів.

Зеленський може скільки завгодно легковажити попередженнями західних спецслужб (американських і британських), і скільки йому заманеться заплющувати очі на розслідування дуже авторитетних журналістських спільнот на кшталт Bellingcat, але президентова інфантильність і бажання «сховатися у доміку» не порятують його від прямого, як двері, факту: його головний канцелярист — агент російського впливу. Єрмак — учасник саме російського наративу (точніше — схеми Дмітрія Козака, — заступника глави путінської адміністрації), Єрмак — той троянський кінь, за допомогою якого Кремль хотів би зруйнувати і європейський вектор України і її волю до спротиву агресії. Саме з прізвищем Єрмака пов'язані найгучніші і найрезонансніші скандали у безпековому та міжнародному напрямах української політики. Саме він, з упертістю, яка гідна кращого застосування, просуває двозначні з точки зору цілісності і безпеки країни ідеї — від формули Штайнмаєра до сумнівного «розведення військ». Саме з подачі Єрмака у Тимчасовій контактній групі на переговорах у Мінську спливають на поверхню одіозні фігури, здавалося б, давно забутого минулого, як Леонід Кравчук та Вітольд Фокін. Саме Андрій Борисович Єрмак буде відігравати не властиве йому амплуа головного героя документальної кінострічки Христо Ґрозєва і його колег з Bellingcat про справу «ваґнерівців», — справу небаченої державної зради, за яку досі не відповів ніхто.

Ба більше, саме Єрмак, попередньо опанувавши «монофракцією» у парламенті, по суті, загнуздавши «слуг», організував профанацію створення депутатської тимчасової слідчої комісії у цій справі. Народив нежиттєздатне і аморфне утворення на чолі з Безуглою — відомою схильністю до демагогії і вправністю злити в унітаз будь-яку нормальну ідею, заговоривши її.

Тіньова діяльність Єрмака, фраґменти якої час від часу (іноді — запізно) стають відомими для широкої спільноти, охоплює не тільки царину особистої безпеки та недоторканості. Предметом його особливої уваги тепер став Київ, з його відвертою фрондою до чинної влади і неприхованим презирством до режиму популіста Зеленського. За обшуками у комунальних підприємствах, самій Київраді, ба навіть — у помешканні міського голови столиці прозоро бовваніє постать «всесильного» Єрмака.

З цього приводу дуже однозначно висловився депутат Київради Сергій Таран: «Зеленський не має політичної підтримки в столиці України, але дуже хоче мати владу… Центральна влада дуже хоче керувати містом, яке проти політичної сили, котру представляє президент…».

Ну, і останній трюк Єрмака, вже глобального масштабу. Днями Радіо Свобода оприлюднила безпрецедентний приклад «підкилимної дипломатії» — лист американського конгресмена українського походження Ігоря Пастернака, у якому йшлося про можливість прихованої від МЗС України, а, отже, й усіх інших владних структур, зустрічі глави ОПУ та віцепрем'єра Олексія Рєзнікова з членами Конґресу.

Нагадаємо, — Рєзніков, як і Єрмак, невтомно просуває ідею «примирення», «зустрічі посередині» і «какойразніци» у питаннях окупованого Росією Донбасу. Про що «поза очі» мали намір говорити ці два українські «псевдодержавники», можна тільки здогадуватися. І скільки б Зеленський не виголошував таких же псевдопатріотичних промов, скільки б він не приміряв на себе шати «державника», — поки він толерує Єрмака, у публіки завжди буде нагода вигукнути «Не вірю». А одного нечудового дня Андрій Борисович подумки повторить фразу Френка Андервуда: «Краще тримати віжки, ніж дивитися на перегони з трибун», і вирішить вийти з тіні. Отоді й з'ясується, хто кому вирок.

Ігор Гулик для «ВЗ»