Передплатити Підтримати

Святі проти найсвятіших. Чому розвалився «Голос»

Партія «Голос» зникла задовго до скандалу з підтримкою Стерненка. Але цей скандал остаточно добив її, як політсилу. Тепер почнуться (почалися) чергові танці з бубнами для пошуку нової політсили з новими-старими обличчями, які будуть нам говорити: «Візьми і зроби» в новітній обгортці

Цей текст мені дещо складно писати, бо я добре знайомий з більшістю головних фігурантів цього скандалу. Проте, цей текст не про конкретні персони. Він про 10% українців, які в пікові політичні моменти вірять тим, хто говорить, що політик має бути святим, він не має права на помилку і повинен робити політику в білих рукавичках.

Але почнімо з найпростішого. Чи існує партія «Голос», як така. Можна без сумніву стверджувати, що її, як всеукраїнського проєкту, просто не існує. Рівень впізнаваності лідера партії навряд чи перевищує 20−25%. Якщо ви вийдете і запитаєте, а що зробив «Голос» за останній рік пересічний українець не скаже вам практично нічого. Тому для виборця «Голосу» просто не існує. Є, можливо, якийсь фантомний біль за Вакарчуком, але це не той фантомний біль, який викликає бажання голосувати вдруге. Тому, «Голосу», як політичної сили, просто не існує.

Друге важливе питання — опозиційність до Зеленського і чинної влади. Для того, щоб пояснити, що відбувається в Раді, наведу цитату з пресконференції Комітету виборців України: «За період вересня 2020 р.- січня 2021 р. було прийнято 86 законів (без врахування ратифікаційних документів). В середньому кнопку „за“ натискали лише 84%, або 206 із 247 депутатів „Слуги Народу“. Решту голосів, які не вистачало для прийняття рішень, найчастіше забезпечували депутати групи „Довіра“ та фракції „Голос“. В середньому „за“ натискали 66% (13 депутатів) групи „Довіра“ і 65% (12 депутатів) фракції „Голос“. В результаті саме депутати цих політичних сил найактивніше допомагали монобільшості приймати закони тоді, коли власних голосів „Слуги Народу“ не вистачало».

А тепер перейдемо до найважливішого: чому виник скандал. Стерненко і обмальована Банкова — це всього лише привід. Якщо ми говоримо про причини, то вони лежать в тій ідеологічній базі, яку вибудував і оберігає невеличкий, або точніше, крихітний прошарок деяких громадських діячів. Вона (ідеологічна база) тримається на кількох китах:

1. Тільки вони є носіями правди, і істина в останній інстанції належить тільки їм.

2. Вони хвалять тільки своїх. Це відбувається так: Шабунін хвалить Нефьодова, Нефьодов хвалить Шабуніна, а потім обидва цілуються з Рябошапкою. Це дуже герметичне замкнене коло, яке склалося приблизно в 2014—2015 рр., і увійти до нього вкрай складно. Там є своя ієрархія, яка тримається на доволі міцній круговій поруці.

3. У них ніколи не було одноосібного лідера. З однієї сторони, кожен з умовних лідерів опирається на свою невелику групку фанатів і вважає, що саме він має бути Великим лідером, з іншої, поява такого Великого лідера відразу ж розколе цю групу через непомірні амбіції кожного з них.

4. Вони декларують «політику в білих рукавичках», коли кожен із них є святим. Правда, людей із реальними здобутками серед них майже немає. Тому кожен здобуток, за яким часто стоять великі і серйозні бізнеси, відразу вводиться в ранг святості і будь-які посягання на ці здобутки, навіть логічні і справедливі, призводять до шалених інформаційних атак. Класичний приклад: бажання ввести невеликі зміни в «Прозорро», які б передбачили преференції для українського бізнесу. Це призвело до шаленого супротиву, якого злякався навіть Зеленський.

5. Найдурніше, що може бути, так це назвати цих людей маріонетками якогось із посольств G-7. Насправді там працюють набагато складніші механізми, і часто посольства використовують цих людей на свою користь, але часто буває і зворотна історія. Давайте не забувати, що всі найгірші рішення для простого українця, які вимагає МВФ, були сформульовані і пролобійовані саме в Києві, українськими чиновниками чи громадськими діячами. Це стосується як законів, типу люстрації, так і рішень про підняття ціни на газ.

Розкол в «Голосі» — це буря в склянці води. Ну, не могли ужитися в одному малесенькому колективі Ярослав Желєзняк, Кіра Рудик та Ярослав Юрчишин. І рано чи пізно цей день мав настати, хоча ще раз повторюся: такого проєкту, як «Голос» зараз не існує. Зараз, точніше відразу після виходу з політики Вакарчука, почався кастинг на нову «Самопоміч» чи новий «Голос». Саме тому ми бачимо об’єднання Рябошапки, Данилюка і Клімкіна. Саме тому останнім часом інформаційну активність проявляє Садовий. Саме тому, так судомно шукають нових-старих облич з цього пулу. І цей розкол «Голосу» — це якраз частина кастингу, яка вийшла за межі неписаних правил «не критикувати своїх». Або точніше дві сторони міряються своїм рівнем псевдосвятості.

Але в розколі «Голосу» є одна річ, про яку мало хто задумується, крім найрозумніших представників цієї групи: без фракції в парламенті всі їхні ставки різко падають. Вони перестають бути цікавими не лише владі, але й багатьом внутрішнім і зовнішнім адептам. І річ тут в тому, що вони не опозиціонери і далеко не експерти: вони носії якоїсь вигаданої місії, під яку дають гроші. І наявність фракції — один з найголовніших каменів у фундаменті цієї екосистеми. Без неї вони перетворюються на стілець без однієї ніжки. Без фракції — вони «одні з», а не якась псевдомонолітна група борців за все хороше.

Якщо підсумувати, весь цей галас — це пошук того, хто нестиме прапор фракції з однієї сторони і, з іншої, на уламках якої з частин цього проєкту буде якась нова політсила. Нічого нового — проста боротьба за владу. І зауважте, як акуратно заткнулися всі лідери цієї групи поборників святості. Вони чекають, хто переможе, щоб нав’язувати переможцю свої правила гри. Чи, ще краще, щоб хтось помирив цю розколоту фракцію і почав пошук нових лідерів серед тих, хто відсидівся в кущах.

Джерело