Ніхто нікому не вкоротить язика і після 16 січня
Від сьогодні норма Закону про мову говорить, що українська обов’язкова у сфері послуг
«От тобі зараз твого язика відріжу», — пригрозив мені якось мій дядько Григорій. Я тоді ще пішки під стіл ходив, і звідти чомусь почав корчити рожі і вирішив показати йому язик. А в нього саме в руках ножик був, бо яблуко чистив та їв. Те, що дядько, царство йому небесне, найдобріша у світі душа, я збагнув, коли трохи подорослішав. А прямо тоді не на жарт перепудився. І страшився його ще кілька років.
Не бійтеся. Облиште свої безпідставні страхи. Ніхто нікому не вкоротить язика і після 16 січня, коли вступає в силу норма Закону про мову, що утверджує українську як обов"язкову у сфері послуг. Не вийшло за тридцять років переконати цю сферу, що україномовні українці у своїй рідній країні мають право на обслуговування українською. На жаль, знадобилася норма закону.
Закон НЕ забороняє російську у сфері послуг. Принцип «клієнт завжди правий» залишається в силі. І якщо він так хоче, його мають обслужити російською. Так само, як україномовного українською.
Як шанувальник балтійського відпочинку, кілька разів бачив, як ця модель працює в Ризі та Юрмалі. Перша мова, якою до тебе має звернутися офіціант — латиська. Її я не знаю і не розумію, а їх — оштрафують. Але щойно клієнт демонструє, що він не проти чи наполягає на сервісі російською — будь ласка.
Дуже часто й багато говорю російською мовою, і жодного разу, за майже 30 років незалежності, не відчув, щоб мені в цьому хтось чинив перешкоди. Навіть у Львові.
Якщо, для прикладу, за столиком у ресторані з дружиною автоматично перейшов на російську, при появі офіціанта у мене негайно спрацьовує тумблер і замовляю я вже українською. Це я вже про Київ
Українська — моя рідна мова. Чому я, який виріс на Донбасі, обрав саме її? Тому, що Донбас — це Україна. І тому, що моя бабуся Марфа ніколи не говорила російською. Це не була політична демонстрація з її боку. Вона просто не вміла. Вона «балакала» так, як це сотні років до неї робили її пращури. На Донбасі. І не суржиком. А добротним слобожанським діалектом. Наприкінці двадцятого століття говорила так, як майже за двісті років до того писав Квітка-Основ'яненко.
Словом, вчіть нашу мову!
