З Росією не можна домовитися
Росія і західні країни зайняли діаметрально протилежні позиції з питання про те, що відбувається в Білорусі
Ще недавно можна було стверджувати, що Кремль зацікавлений у послабленні і навіть усуненні незговірливого Олександра Лукашенка, а у США і ЄС підтримують «останнього диктатора Європи» заради збереження білоруського суверенітету. Але коли почалися масові протести проти фальсифікації виборів президента країни, на перший план вийшли справжні інтереси, а не миттєвий політичний розрахунок. Для Кремля є важливим, щоб диктатор переміг, а народ програв — а з поглинанням Білорусі Путін розбереться потім. І це логічно: будь-яка народна перемога ставить під сумнів майбутнє самого Путіна, якому рано чи пізно доведеться зіткнутися із народним повстанням проти свого корумпованого і некомпетентного режиму. Путіну доведеться топити Росію в крові і йому важливо, щоб до нього це зробив Лукашенко. Щоб пострадянським рабам було ясно: бунтувати проти господарів є небезпечним і безперспективним. Ось чому Путін так ненавидить Україну. Ось чому він так боявся Майдану. І ось чому ніяких домовленостей з ним не буде не тільки у білоруському, а й в українському питанні.
Ще вчора у Києві могли розраховувати, що знайдуть рецепт заморозки конфлікту на Донбасі за допомогою західного впливу. Що Путіну захочеться послабити санкції, «перестати стріляти», знову стати шановним членом міжнародного співтовариства, спілкуватися з Меркель і Макроном без постійних згадок війни на Донбасі. Ну що ж, Путін вже спілкується з Меркель і Макроном без згадок війни на Донбасі — він говорить з ними про повстання в Білорусі! І сторони займають діаметрально протилежні позиції — а значить, будуть намагатися послабити можливості опонента. Так було і так буде. В Ірані, Сирії, Україні, а тепер в Білорусі виявляються різними не інтереси, а цінності. Заходу є важливою демократія. Путіну потрібна влада. Захід не боїться конкуренції. Для Путіна конкуренція — це смерть. І те, що я пишу ці рядки на тлі повідомлень про таємниче отруєння опозиційного російського політика Олексія Навального — очевидне підтвердження цієї тези.
Україні не вдасться проскочити «між крапельками», навіть якщо залучити до цього маршруту самого Леоніда Кравчука. Не вдасться тому, що будь-яке зіткнення цінностей демократії і диктатури неминуче призводить до протистояння. Нам просто потрібно вибрати, на чиєму ми боці і не домовлятися, а чинити опір.
Опиратися зовсім не тому, що домовлятися погано. А тому, що домовитися не вийде.
