Про українську мову та російські танки

Біда України в тім, що такі історії досі розповідають в форматі «а от у нас на Донбасі (в Харкові, Києві, Черкасах, далєє вєздє)» — що для більшости наших громадян цільна, «всеукраїнська» картина брежнєвської русифікації 1970−80-х досі НЕВИДНА (практично всі читачі «Коду Гурніка», помітила, плутають 1960-ті й 1970-ті, тобто 1972-й рік, коли Москва замінила Шелеста Щербицьким і почалися «чистки», не сприймається як межа між епохами!).

В школі вчать тільки про Стуса й ще кількох відомих дисидентів — а безіменний директор школи з Красного Кута, якого «уволили» (за «український буржуазний націоналізм» його, любі діти, «уволили», а це значить — з кінцями, під нагляд КГБ і «з забороною на професію»!), так і лишився за кадром. А це ж ТЕЖ репресії, і такі репресовані (звільнені з роботи/навчання) були в КОЖНОМУ, без винятку, місті-селі-містечку, і штат районних відділень КГБ УРСР ріс і пухнув, як гриби після дощу, і це мало свою назву — «Операция «БЛОК», свого ідеолога — секретаря ЦК КПУ Валентина Маланчука (врешті «уволенного из гестапо за жестокость»!), і свою статистику, яку сяк-так, потрошку, тепер намагаються відновити історики, але одне ясно було ще звідтоді — в майбутніх підручниках історії України доба правління Щербицького має бути описана як епоха ЛАТЕНТНИХ МАСОВИХ репресій: «Гібридний сталінізм».

Кожна область отримала тоді свою «хвилю русифікації». Просто, десь та хвиля була, історично, — перша, а десь — друга, третя… Із дуже глибоко закладеною в підсвідомість прошивкою страху: українська — це НЕБЕЗПЕЧНО, за неї б’ють. Тільки вдома, під ковдрою, ну або вже під землею, в шахті, — в темряві, «щоб не почув хто, не побачив»…

Так ось, люди, які «чувствуют себя ущемленными» реальним, а не паперовим державним статусом української, — це ті, хто хоче, щоб українці й далі БОЯЛИСЬ своєї мови.

А це можливо — ТІЛЬКИ за підтримки російських танків.

Тому для цих людей ЗАВЖДИ буде «враг не в Москве».

Ось так усе просто.

Джерело