Передплатити Підтримати

Влада тримає Україну у пастці бідності

Країни світу змагаються між собою у залученні інвестицій, а не у "промисловій політиці"

У соціальних мережах та медіа з'явилася низка публікацій про те, що окреслені економістами «червоні лінії» — це ознака зовнішнього управління, спосіб для інших країн тримати Україну у пастці бідності. Давайте розберемося з цими тезами.

Почнемо із зовнішнього управління. За останні шість років всі реформи робилися виключно під тиском з боку міжнародних організацій та іноземних партнерів (МВФ, Євросоюз тощо), це я можу засвідчити особисто. Інші країни Центральної та Східної Європи зробили ці реформи набагато раніше (ще у 1990-х) та набагато глибше, результатом чого стало їхнє беззаперечне процвітання. Чому Україна не зробила цих реформ у 1990-і? Тому що «внутрішнє управління» здійснювали люди, які зацікавлені у збереженні феодального статус-кво. Але було й зовнішнє управління — Росія тиском, цінами і порадами допомагала Україні тримати феодальний лад, бо модерна Україна Росію аж ніяк не влаштовує. Поки внутрішнє управління здійснюють люди, які зацікавлені у збереженні олігархічно-феодального ладу, зовнішній тиск Заходу є добром для України.

Але, може, всі ці реформи неправильні, і поради західних «зовнішніх управлінців» несуть Україні лише бідність, а треба робити все навпаки? Давайте тепер розбиратися із пасткою бідності.

Нам кажуть, що подолання пастки бідності можливе лише за умови будівництва заводів, переходу до більш глибокої переробки продукції. Можна було би посперечатися з цією тезою з позицій постіндустріального технологічного ладу, але я не буду. Я би хотів у цих нотатках погодитися з необхідністю реіндустріалізації України і подивитися, як це зробити.

Нам кажуть, що для реіндустріалізації потрібна індустріальна політика, розуміючи під цим пільги, преференції та дешеві кредити. Варто зазначити, що українські «промисловці» вже мали пільги, преференції та дешеві кредити, і щось вони в цих умовах нічого особливого не побудували. Бували в нас вже і вільні економічні зони, і всілякі спеціальні умови, і протекціоністські заходи, а зрештою виявилося, що це лише корупція (ось для чого потрібно міністерство промислової політики, хтось же мусить роздавати пільги та преференції). Відомі мені приклади великих заводів, створених в Україні за роки незалежності, — це або іноземні, або українські інвестиції без усяких пільг. «Промисловість не створити без преференцій», — кажуть нам, але світовий досвід це не підтверджує.

Давайте спочатку спитаємо себе, хто і за які гроші будуватиме в Україні нові заводи. Багато прихильників «промислової політики» вважає, що це мають бути державні гроші, що йдуть на державні підприємства. Але ми бачимо, що державні підприємства в Україні здебільшого надзвичайно неефективні і збиткові, що Україна має їх у сто разів більше, ніж розвинені країни у середньому. Ми бачимо, що олігархи роками блокують приватизацію (найкращий оздоровчий механізм, за світовим досвідом), бо наявність нового власника не дозволить їм безконтрольно викачувати гроші за схемою «доходи собі, витрати державі». Ми знаємо, що зростання Китаю почалося саме тоді, коли відкрилися можливості приватного інвестування (а держава зосередилася на інфраструктурі). Ми знаємо, що висока частка держави в економіці корелює з бідністю і корупцією (Венесуела є лише найбільш відомим прикладом з-поміж багатьох).

Отже, ні олігархи, ні держава не побудують нам нових заводів, і 29 років незалежності це довели.

Отже, єдиним способом побудувати нові заводи є приватні інвестиції, українські та іноземні.

То, може, пільги та преференції потрібні приватним інвесторам, українським та іноземним, щоб знову перетворити Україну на індустріальну державу? Щоб дізнатися про це, краще їх спитати напряму. І вони вам скажуть, що найголовніше — це верховенство права, захист прав власності і справедливе правосуддя, рівні правила гри для всіх (а це означає відсутність пільг та преференцій).

Україна сьогодні займає 134-е місце у світі за рівнем економічної свободи, 72-е місце за рівнем верховенства права. Ось чому не йдуть інвестиції, а не тому, що нема пільг та привілеїв.

Країни світу змагаються між собою у залученні інвестицій, а не у «промисловій політиці». Саме ті, хто залучив більше інвестицій, які створюють робочі місця, підвищують продуктивність праці, збільшують додану вартість експортованої продукції, — саме ті країни долають пастку бідності.

Але є й ще один фактор. Це зовнішня торгівля. Збільшуючи випуск продукції з великою доданою вартістю, треба її кудись продавати. Потрібно розвивати експорт, а це робиться виключно на засадах відсутності протекціонізму, пільг та привілеїв. Виграють країни, що укладають угоди про вільну торгівлю з максимальною кількістю торговельних партнерів. Програють ті, хто запроваджує пільги та привілеї, бо протекціонізм зустрічається із симетричними відповідями з боку інших країн.

Якби нам пропонувалося щось нове, можна було би сперечатися, чи воно добре, чи погане. Але нам пропонується просто повернутися у 1990-і, бо це, мовляв, єдиний правильний шлях для України. Можливо, у цих людей погана пам'ять, але у мене хороша. На моїх очах розквітли наші західні сусіди, поки ми борсалися у залишках радянської спадщини, одним з яких є «промислова політика».

Індустріальний розвиток — це завжди дуже суверенна політика, кажуть нам. Але у світі є лише одна суверенна держава — Північна Корея. Інші країни пов'язані тисячами багатосторонніх та двосторонніх угод, які позбавляють їхні уряди суверенного права приймати будь-які рішення, натомість забезпечуючи інвестиції та зовнішню торгівлю. Як живе суверенна Північна Корея, ви можете подивитися на сторінках красивих глянцевих журналів. Безумовно, ці журнали показують правдиву картинку, адже ми знаємо з радянського досвіду, що газети і телебачення завжди кажуть правду.

Джерело