Передплатити Підтримати

Навіщо Путіну Ялта-2

Про масштаби здрібніння шагреневої шкіри сучасної путінської Росії може свідчити свіжа публікація «вождя».

В американській газетці The National Interest видруковано статтю ВВП «Реальні уроки 75-ї річниці Другої світової війни». Якщо раніше розмістити опуси Путіна мали на честь монстри світової преси з багатомільйонними накладами, а за інтерв’ю з кремлівським «царьком» полювали гіганти телеіндустрії від CNN до Аljazeera, то тепер він змушений задовільнитися усього кількатисячним накладом. Причому, оглядачі особливо наголошують на дивній і, вочевидь, небезкорисній любові редакції The National Interest саме до цього сумнівного персонажа.

Тема статті, зрозуміло, навіяна річницею світової бойні, перемогу у якій Путін мав намір відзначити помпезно і з неприхованою метою: дати зрозуміти, що «можем повторить», а, отже, чимдуж скасовуйте санкції, визнавайте анексію Криму, а ще краще — сідаймо за стіл переговорів і ділімо глобус, як це було на Ялтинській конференції лідерів антигітлерівської коаліції. Та, позаяк, пандемія COVID-19 руйнує плани лідерів і країн найвищого калібру, а не заштатної «Верхньої Вольти з ядерною бомбою», у Кремлі поміняли стратегію.

Путінові та його спічрайтерам розходилося на кількох концептуальних речах. У його статті зауважуємо дивний, з точки зору істориків, акцент. Для Владіміра Валідіміровіча важливо розділити дві війни — Другу світову і Велику вітчизняну.

Навіщо це Путіну? Для того, аби закамуфлювати очевидний історичний факт взаємовигідного альянсу з нацистським режимом Гітлера. Аби скласти враження, що таємних протоколів Молотова — Ріббентропа не було у природі. Що у 1939−1940 роках два хижаки — СРСР і фашистська Німеччина — не ділили «суміжні території»: Польшу, Україну, Балтію. Що не було спільних парадів вермахту та РККА у Бресті та у Львові. Що, зрештою, репресії і сталінський терор на західноукраїнських, західнобілоруських, польських, балтійських окупованих Москвою землях, апокаліпсис Бригідок, Лонцького, Катині, Биківні, Дем’янового Лазу (волосся стає дибки лише від докладного переліку цих мученицьких місць!) — це вигадка усіляких націоналістів і доморощених неонацистів. Останнє — аж ніяк не гіпербола. Наприкінці публікації Путін пише прямим текстом, що борці за волю України були «пособниками Гітлера», а українці, які чинять спротив його нинішній агресії — «неонацисти».

Зрештою, якого ще трактування подій і явищ чекати від підполковника КҐБ, чиї попередники досі не відповіли акурат за ці злочини проти людства і людяності. Хай навіть символічно…

Стаття Путіна є спробою звинуватити колишніх союзників з антигітлерівської коаліції у тому, що саме вони, а не Гітлер зі Сталіним, розв’язали на континенті криваву драму. Мовляв, тактика загравання, умиротворення нацистів стала вирішальним чинником, через який тодішнє керівництво СРСР змушене було вдатися до «самозахисту» (читай — окупації країн-сусідів). А оскільки сучасні українці теж є «нацистами», то саме підтримка Майдану і постмайданної влади змусила (!) Росію до «необхідної самооборони». Так виправдовує анексію Криму і окупацію частини Донбасу, який кровоточить ось уже шість років. Кримські паралелі особливо помітні у тій частині путінської публікації, де пише про Балтію. Там, як і у Криму, відбулися «вибори» під дулами радянських автоматів, а місцевим мешканцям також пропонували голосувати тільки за прорадянські (проросійські) партії. У Західній Україні, під час «вікопомних» виборів у жовтні 1939 року, не було навіть такого вибору, тільки «блок комуністів і безпартійних».

І все це, і «возз'єднання золотого вересня», і повернення Криму «у рідну гавань», на думку Путіна, відбувалося у чіткій відповідності з міжнародним правом…

Путін, розділивши Другу світову на дві війни, мимоволі спричинився до сучасних аналогій. Він, бажаючи возвести почилий у Бозі СРСР у ранг єдиного переможця над нацизмом, спровокував думку про схожу «місію» новітніх російських окупантів. І не тільки в Україні, але й у Сирії, Африці, там, де помітні криваві пасма «роботи» ВПК «Ваґнер». Можливо, й у Венесуелі.

У путінського псевдоісторичного маразму є й інша, далекоглядніша і набагато небезпечніша мета. Він підводить світ до думки, що не варто вигадувати велосипеда, а використати нафталіновий, зате ефективний (куди там міжнародним санкціям чи миротворчим місіям!) спосіб полагодження конфліктів — зібратися «сильним» у вузькому колі, як колись у Ялті, і поділити сфери впливу.

Тим паче, Путіну явно «підгорає». Усе частіше, авторитетніше й упевненіше лунають голоси про докорінну реформу Організації Об’єднаних Націй, про те, що майже феодальне право вето, яке практикують при ухваленні рішень Ради Безпеки ООН, тільки провокує латентних агресорів усвідомленням фактичної безкарності, розв’язує їм руки, нівелює будь-які міжнародні закони та конвенції. Чи тривала б так довго українсько-російська війна, якби Росія не послуговувалася цим заржавілим інструментом? Чи велися б дискусії довкола миротворчих місій на Донбасі за умов відсутності цього допотоптного вето?

Путін може багато. Наприклад, перебрати себе ж на 150-й термін. Або оголосити себе законним спадкоємцем Рюриковичів. Або укотре перемогти половців з печенігами, не вилізаючи з карантинного бункера. Йому не під силу тільки одне — вкотре надурити сучасників, аби повернути історію навспак.