Передплатити Підтримати

Розгероєні постаменти

Переписування історії – це не так у дослівному сенсі пере-, як об-писування. Маються на увазі поверхні пам’ятників.

Обписування пам’ятників, а також обливання їх фарбою, переважно червоною, хоча трапляються й коричнева або жовта, чи аналогічне застосування всіляких нечистот сигналізує про набрякле в активних верствах суспільства різке невдоволення перебуванням певного історичного діяча (або символа) на постаменті. Наступним логічним актом є остаточне руйнування пам’ятника, тобто символічне покарання особи, яку колись несправедливо вшанували званням історичного героя.

Навряд чи існує на світі така статистика, але цікаво, чи за всю історію людства кількість повержених і зруйнованих пам’ятників не перевищує тих, які збереглися або мають шанси зберегтися й надалі. Є підстави припускати, що суттєво перевищує, з чого випливало б, що люди час від часу відчувають гостру потребу в активній, ба навіть брутальній ревізії усталених пантеонів. Іншими словами, споруджувачі пам’ятників мають пам’ятати: за якісь лише кілька десятків чи — найпізніше — сотню-другу років їхнє дітище з дуже високою ймовірністю може опинитися в ролі спаплюженого чи взагалі — поверженого на звалища і проклятого ідола. З одним і тим самим універсальним формулюванням: заради відновлення історичної справедливості.

Протестний рух Black Lives Matter (надалі BLM) має на своєму рахунку вже кілька десятків таких об’єктів. Серед них — брістольський пам’ятник работорговцю і філантропові (як вам таке поєднання?) Едвардові Колстону, лондонський — підприємцеві та рабовласнику Робертові Мілліґану, антверпенський — одноосібному власникові мільйонів чорношкірих життів у Вільній державі Конґо бельгійському королеві Леопольду І І. А також, ясна річ, — військовим і політичним очільникам рабовласницької Конфедерації Штатів Америки. Цим, звісно, в першу чергу. Не втрималися на постаменті навіть безіменні солдати армії Півдня — і навіть безіменність не врятувала це, по суті, гарматне м’ясо від повторної над ними розправи. До речі, ніхто з верхівки КША рабовласником у прямому сенсі не був. Але, ревно поділяючи рабовласницьку ідею, вони захищали її зі зброєю в руках і до останньої можливості. За що тепер і падуть, як снопи, з постаментів.

Проте є й менш очевидні історичні негідники — причому до тієї міри менш очевидні, що навіть і слово «негідник» до них якщо і пристає, то з відчутним скреготом. Позаяк вони — справді видатні діячі світової історії.

«Расистом» виявився Вінстон Черчілль, на сумлінні якого, зокрема, масовий голод у Бенґалії (за різними оцінками, від 4 до 30 (!) млн жертв) і пряма причетність до розбудови «британського ГУЛАГу» в Кенії (150 тис. утримуваних у жахному знущанні чорношкірих в’язнів).

Інший герой Другої світової, генерал де Ґолль, якщо й заслуговує на обливання фарбою, то, на мій погляд, за свою безмежну любов до «великої Росії». Йому натомість інкримінують ту ж таки підтримку работоргівлі — і в цьому можна сильно засумніватись або принаймні спробувати відчитати якусь надзвичайно багаторівневу історіософську метафору.

Особисто мені шкода Христофора Колумба. Відкривач обох Америк виявився не просто каналією — він ініціював геноцид корінних американців, безпідставно приписуючи їм канібалізм і масово обертаючи в рабство. Його діяльність у ранзі віце-короля Індії — це довгий перелік злочинів проти людяності. Пам’ятники йому вже повалено в Річмонді, Сент-Полі, Бостоні, Детройті… Тривожно за ті, які поки що вистояли, — наприклад, у Нью-Йорку та Барселоні. Для мене обидві ці колони з фігурою мореплавця на вершку стали певними орієнтирами на місцевості, без яких вона катастрофічно збіднішає.

До того ж як бути з Колумбійським університетом — одним із найіменитіших навчальних закладів Америки? Зі столичним дистриктом Колумбія (Washington, D. C.)? З канадською провінцією Британська Колумбія? З десятками міст і містечок по всіх Сполучених Штатах, наділених тим чи іншим варіантом Колумбового імені в назві? З південноамериканською державою Колумбія, врешті-решт? Будуть її невдовзі перейменовувати на щось індіанське, як перейменували свого часу конґолезьку столицю Леопольдвілль, названу так на честь усе того ж монструозного кровопивці — короля Леопольда?

Найкурйозніший — випадок Роберта Брюса, оспіваного Лесею Українкою шотландського борця за незалежність від Англії. Для BLM він теж виявився расистом, що по-своєму комічно, враховуючи той факт, що жив він у ХІV сторіччі, тобто задовго до епохи великих географічних відкриттів. Ну але раз уже білий чолов’яга верхи на коні і з мечем при боці, то так тому й бути — расист by default.

Сума новин про ці та інші пам’ятникові ексцеси формує в нашому суспільстві різко негативне ставлення до BLM — так, ніби скидаючи у води Ейвона статую якого-небудь філантропа-работорговця, «вандали» вже оголосили білій людині війну — і добре, якщо тільки культурно-історичну.

Майже все, що знають у нас про них: там мародери.

Майже все, що в часи Майдану знали у них про нас: там нацисти.

Така вже специфіка медій: вони завжди акцентують на екстремальному, створюючи в нас хибне уявлення про екстремальне як типове й домінуюче.

Обурення нашим кількарічної давнини «вандалічним» ленінопадом — явище того ж порядку, що й теперішнє обурення скинутими чи принаймні розфарбованими й обписаними вздовж та впоперек «героями білої раси».

Пам’ятаю, як у середовищах Майдану 8 грудня 2013-го почалися неабиякі сварки з приводу першого за списком — київського Леніна. І як деякі мої добрі знайомі та друзі почали обурено вступатися за поваленого Ілліча.

Це теж наша історія, й вона складна та неоднозначна.

Безумовний і безумний акт вандалізму.

Знищення культурної, історично-мистецької цінності.

Правовий нігілізм і вдала провокація засланих підбурювачів.

Плюс найсерйозніше зі звинувачень, які тоді прозвучали: очевидна політтехнологія режиму — відволікання від справжньої цілі протестів та їхня дискредитація вандалізмом.

Один до одного, все те саме, що нині закидають руйнівникам пам’ятників із BLM.

Було ще таке: хочуть бути європейцями, а діють по-більшовицькому.

Як бачимо нині, бути європейцями — не цілком те саме, що миритися з деякими «унікальними естетичними пам’ятками».

Сотні ленінів (і не тільки їх), скинутих по всій Україні протягом дальших місяців, лише підтвердили не просто правоту, а історичну необхідність того першого київського «вандалізму». Не можна вириватися з колоніального пекла й водночас не зауважувати одного з найкричущіших проявів його, цього пекла, культурної домінації. Як висловився один із активістів BLM: «Пам'ятник певній людині означає дві речі: ця людина була велика, а її вчинки прекрасні. Ми повалюємо ті, де ні перше, ні друге не є правдою».

Думаючи про неминучу нову хвилю українських «ленінопадів» уже в недалекому майбутньому (а теперішня влада Зеленського робить усе можливе для її збурення), першим номером у списку претендентів нотую одеську Катерину І І. Такого непересічного розмаху рабовласниць у новій історії ще пошукати, але рівних їй усе одно не знайти — в Європі та Америці разом узятих. Ну хіба що згаданий уже володар Вільної держави Конґо бельгійський король Леопольд І І. Різниця лише в тому, що мільйони рабів Катерини були не чорношкірими, а білими. Але хіба тільки black lives matter, коли йдеться про рабство?

І як можна мріяти про звільнення від «русского мира», коли одна з його підставових героїнь та ікон і далі демонстративно й монументально височіє над нашими знову пригальмованими антиколоніальними поривами?

Джерело