Потреба та необхідність

І світ знову за старе: «мій дім — моя фортеця», «людина людині — вовк», «більше трьох не збиратися», а якщо збиратися, то триматися одне від одного на безпечній відстані. І мити руки, звісно. Навіть коли переходиш з кухні в кімнату — не забудь, помий руки, часу все одно вдосталь і поспішати нема куди, зайвим не буде. Тепер ні дедлайнів, ні відповідальних зустрічей, ні фестивалів, ні книжкових салонів. Кухня — ванна — туалет — кімната: рай для інтроверта і пекло для клаустрофоба. З людини вилущується соціяльність і комунальність, наче якась принагідна, випадково причеплена оболонка. Її змушують залишатися віч-на-віч із собою, маючи на увазі, що саме в такий спосіб — максимально ізолювавши себе від людей — ми зробимо неабияку послугу і собі, і людям. Ніцшеанське «возлюби дальнього свого» заграло сьогодні новими барвами й означає любов до ближнього. Якщо любиш мене, не наближайся, а якщо хочеш вдарити мене у праву щоку, подумай і краще сховай обличчя під маскою.

Наважуся припустити, що якби коронавірусу не сталося, його варто було би вигадати. У розгалуженості, максимальній горизонтальності людського існування крилася незліченна кількість альтернатив, які сприймалися на щодень як даність і не підлягали глибшим рефлексіям. Поняття «потреба» і «необхідність», як з'ясувалося, лише з першого погляду синонімічні. Сьогодні вони як ніколи розходяться, хоч досі у словниках означають майже те саме: життєва горизонталь звужується до самих лише потреб, а необхідності уподібнюються до забаганок і примх.

Необхідність побачити друга компенсується телефонною розмовою з ним. Необхідність з'їздити до батьків нівелюється потребою залишатися вдома й обмежується суворими інструкціями не виходити за межі квартири без потреби. Необхідність подати руку для привітання, необхідність поцьомати у щічку, необхідність сходити до церкви — так, навіть це тепер необхідність, тотожна з тілесними виявами дружби чи звичайної ввічливості (якщо не для тебе, то для інших людей). Без усього цього не можна, а треба прожити — щоби вижити. Необхідність легко обходиться, без неї можна прожити, в ній немає потреби.

Всі необхідності, що залишилися поза межами квартири, відтепер тебе обходять. Тобі залишається горизонталь вузьких потреб і вертикаль думок про вічне та страх незбагненного, які ти щосили намагаєшся забалакати жартами й легкими кпинами, наче досі все ще не насправжки, наче відбувається все ще деінде, тільки не тут, не з тобою, не з твоїми, наче завтра знову буде новий день, у якому можна буде чухатися у громадських місцях, не шукати флакон з антисептиком після відвідин кав'ярні й мирно чхати у присутності незнайомих: «Будьте здорові». Та й до кав'ярні більше не підеш.

Пандемія неймовірно буквалізує реальність, позбавляє її лушпиння необов'язкових метафор. Метафора — зайвина, партикулярна необхідність філологів і філософів, якою нині можна безборонно злегковажити. Досі «Чуму» Альбера Камю читали як розгорнуту метафору боротьби гуманізму з нелюдськими ідеологіями — сталінським комунізмом і гітлерівським нацизмом. Нині я щодня бачу, як люди звертаються до цього роману, просто випускаючи з уваги його метафоричний рівень і перетворюючи на звичайну інструкцію до дії. «Чума» сьогодні для багатьох людей — це всього лише про боротьбу з чумою, як банан до появи фройдівського психоаналізу був усього лише бананом.

Людство за лічені дні здобуло чуття негативної соборності, ставши спільнотою страху: ми всі щомиті думаємо про «білого слона» й несемо валізу без ручки. Хвороба зрівняла всіх — і заможних, і бідних, а захищеність «першого світу» виявилася такою ж примарною, як повна приреченість на загибель «третього світу». Принаймні нині ми приречені цілком однаково. І вірус уже торкнувся всіх, нікого не обійшов, навпаки — він захоплює дедалі більше життєвого простору, бо вберегтися від нього тепер — завдання кожної розумної істоти.

У кожній небезпеці криється шанс вийти з неї сильнішим. Кожна небезпека містить у собі потенціял внутрішньої зміни. «Так усе не буде», — написано на кам'янецькій церкві святого Йосафата, колишньому тринітарському костелі. «Зменшатися треба», — казала одна знайома старша пані, коли просила свою онуку поступитись або приборкати емоції. Мені здається, що і в першій — біблійній — мудрості про минущість і змінність, і у другій — народній — мудрості про потребу в обмеженні людських амбіцій і апломбів криється можливість побачити в цьому лихові не лише трагедію, а й шанс. Шанс на те, що сучасна людина нарешті відкине бундючність і самовпевненість, позбудеться розмитості етичних принципів і відмовиться від плекання морального релятивізму та подвійних стандартів. Біда навчить. Тож нехай вчить. Вибору все одно немає.

Джерело