«Українська пісня була зброєю, коли бракувало зброї, і була домом, коли виривали нас з коренем»

Ми навіть не підозрюємо, яка сила, потуга і незнищенність українського духу закладені в українських піснях. «Українська пісня була молитвою, коли нам залишалася тільки віра, українська пісня була зброєю, коли бракувало зброї, вона була домом, коли виривали нас з коренем. Українська пісня пам’ятає і знає більше, ніж можна було говорити вголос. Вона пам’ятає козацькі походи і стрілецькі могили, повстанські криївки, страшні дороги Сибіру, пам’ятає розстріляне покоління…

Тому ці пісні не старіють, вони про нас із вами, про те, що ми пережили, і про те, що не дали в собі зламати. Вони про те, за що борються зараз наші воїни. Українська пісня і сьогодні звучить там, де найважче, — у бліндажах, у шпиталях, на прощаннях, у волонтерських дорогах, у голосах дітей під час тривоги, у серцях тих, хто чекає, і тих, хто став небом над нами. Українська пісня — це наша зброя, це наша гідність, наше коріння і наш голос, і вміння співати тоді, коли найважче. І коли сьогодні Україна знову бореться за своє життя, ми звертаємося до української пісні, бо допоки вона звучить, — ми є! Ми боремося і ми перемагаємо!" - ці слова пролунали з уст Софії Федини на самому початку концерту і задали тон подальшому дійству.

Ініціаторами й організаторами концерту були соліст Львівської філармонії Орест Цимбала і мистецький керівник ансамблю «Високий Замок» Андрій Яцків. Власне, крім Софії Федини, вони виконували роль ведучих.

«Зродились ми великої години» на початку концерту і «Червону калину» наприкінці разом з артистами співав увесь зал. Власне, багато пісень зал допомагав виконувати: «Пісня про рушник», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Гуцулка Ксеня»…

Окреме місце в програмі концерту посіли пісні на слова зв’язкової Романа Шухевича Ольги Ільків і музику її подруги Марти Пашківської. В залі були присутні син пані Ольги, її онуки і правнуки, сестра Володимира Івасюка Галина Івасюк, а також Богдан Стельмах, родичі загиблих героїв сучасної війни з московією…

Перед концертом я запитала у Софії Федини, як їй вдається поєднувати творчість, політику, родину (маленький дворічний син теж потребує чимало уваги)…

— Я впевнена, що мені не зовсім вдається поєднувати, — відповіла Софія, — бо мені хотілося б набагато більше зробити. Але час на творчість — це моя реабілітація після політики, це моє натхнення у найважчі часи. Два тижні перед концертом я абсолютно втратила голос через смерть Степана Кубіва, яка вдарила мене психологічно. Приходила на репетиції і просто слухала музику — і розуміла, що це моє, і я без цього не можу.

Натхненні, сповнені сил до подальшої боротьби, артисти і глядачі подякували нашим захисникам, що у Львові не було повітряної тривоги, і ніщо не завадило співати нам наших пісень. А відтак, очевидно, такі концерти просто необхідні і Софія Федина пообіцяла, що учасники «Пісень нашої сили» працюватимуть над наступним концертом. Думаю, він таки має бути, адже ще стільки пісень нашої сили ми не співали! Я чекала «Лента за лентою» і «Ой хмариться, туманиться», але, очевидно, організатори приберегли їх для майбутніх концертів…