Чому українці не цінують свободу
Багатьох так привчили ще з часів совка, вбили на підкірку свідомості, та люди, звикнувши до такого ладу, навчили того самого своїх дітей
У середині 80-х ми з родиною традиційно відпочивали в Євпаторії. Знімали кімнату в приватному будинку. Крім нас там відпочивали ще з десяток сімей. Люди приїжджали до Криму з усього Союзу. Увечері всі збиралися у дворі і пили чай за великим спільним столом. І завжди за столом була присутня Ганна Семенівна, господиня будинку. Старенька, але добряча бабуся, пам’ятала царя, революцію і війну, проте зрідка втручалася в розмови за столом. Скільки років ми зупинялися у неї — вона ніколи не змінювалася. Таке враження, ніби час не владний над нею.
Одного разу за сформованою раніше традицією дорослі пили вечірній чай, і не тільки його, спілкуючись між собою. Хтось за столом почав розповідати про роль Сталіна. Про те, що він війну виграв, контру всю вичистив, країну яку побудував, науку і кінематограф підняв, і взагалі душка, а не керівник. І тут Ганна Семенівна подала голос:
— Знаєте, що об'єднувало всіх нас тоді, за часів Сталіна? — запитала вона, сьорбаючи чай і сама ж відповіла. — Страх. Всепоглинаючий страх. Боялися всі. Директори заводів і колгоспники, вчителі і лікарі, командарми і професори, комуністи і безпартійні. Боялися, що за ними прийдуть. Не за справу, а лише за випадково промовлене слово. За написаний кимось донос. За все. За національність. За що завгодно. Страх відчували всі. З цим страхом ми жили. І коли за нами прийшли, ми відчули полегшення, адже боятися вже не було чого.
Вчора з одним відомих журналістів ми обговорювали, чому свобода є вищою цінністю лише для незначної кількості громадян України. Обговорювали, чому рівність перед законом, право на висловлення своєї позиції і свобода слова для більшості громадян не є найважливішими поняттями. І зійшлися на думці, що люди просто не звикли до того, що свобода — це не ефемерне поняття, а найвища цінність і гарантія реалізації своїх прав. Просто не звикли. Боятися звикли, погоджуватися з владою звикли, мовчати звикли, а ось цінувати свободу не звикли. Багатьох так привчили ще з часів совка, вбили на підкірку свідомості, і люди, звикнувши до такого ладу, навчили того самого своїх дітей.
А треба перенавчатися. Не заплющувати очі, не боятися змін, не боятися свободи і цінувати її як основу для побудови в Україні сучасного гуманістичного суспільства. Микола Бердяєв колись промовляв: «Свобода не легка, як вважають її вороги, що обмовляють на неї, — свобода важка. Вона є важким тягарем. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити себе… Усе в людському житті має пройти через свободу, через випробування волі, через відкидання спокус свободи».
Мабуть, зараз саме той час, коли ми проходимо через ці ж випробування. Щоправда, рухаємося в темряві. На дотик. Без свого Мойсея. Кожен своїм шляхом. Й або вийдемо, усвідомивши цінність свободи, або лишимося в темряві в полоні своїх страхів. Вибір зрозумілий. Підсумок невідомий. Одначе дуже хочеться вірити в краще.
Переклад з російської
