Передплатити Підтримати

Путін виростив свою власну Росію, яка його переживе

Нам варто готуватися до довгої гри

Останні конституційні правки змусили всіх обговорювати російське майбутнє. Але в тому й річ, що після Путіна цілком може бути все той же «путін».

І йдеться не про персоналії, а про систему. Яка пустила коріння, дала паростки і цілком може претендувати на самодостатність. Її руйнування традиційно пов'язують з відходом першої особи — але що змушує нас думати, ніби одне неодмінно буде супроводжувати інше?.

Та сама олігархічна черепаха, на якій спочивають політичні опори режиму, нікуди не дінеться. Так, за останні двадцять років самостійність російських «грандбаронів» неабияк зменшена — ото й тільки. Їхні права власності підтверджені на Заході, їхні ресурси для оборони — цілком відчутні. За двадцять років система встигла вижити всіх незадоволених в умовний Лондон, а ті, хто залишився, — цілком вжилися в нові правила гри. Великі гроші люблять тишу — а будь-які зміни завжди супроводжуються гуркотом.

До того ж двадцять років — це період, здатний давати інерцію. Людей, які виросли в СРСР, змінили люди, які виросли при Володимирі Путіні. Досвід життя країни при ньому — це досвід їхнього персонального життя. Пропаганда може змінитися, але досвід переживання та проживання політичної реальності залишиться. А разом з ним — весь імперський ресентимент, фантомні болі та уявлення про мотиви як найближчих сусідів, так і тих, хто далі. Зрештою, не російський президент нав'язав суспільству ідею реваншу. Швидше, воно продиктувало йому промови, що гарантують успіх у публіки.

Ми часто розмірковуємо про те, що державна пропаганда — це Колос на глиняних ногах. Чого варто лише вимкнути рубильник, як з-під снігу почнуть пробиватися квіти. Але цю ілюзію розвіює досвід самої Росії. У дев'яності роки її медіа були конкурентні, опозиційні та відображали найрізноманітніші частини політичного діапазону. Але це десятиліття різноголосся не перемогло ідею реваншу. Настрої, які вважалися померлими, прекрасно пережили своїх могильників — щоб закопати вже їх самих. Зрештою, у Росії відлиги — це тільки короткі періоди між політичними зимами. Що змушує нас думати, що ситуація зміниться?

До того ж у нинішньому форматі існування Росія приречена рухатися за добре вивченим імперським алгоритмом. З усією атрибутикою у вигляді «скрєп», «національної величі» та експансії. Імперії інакше не вміють, а саме в цьому форматі Росія продовжує своє існування. Під ідеями розширення, поглинання та завоювання за останні триста років споруджений весь необхідний теоретичний, філософський і культурний фундамент. Окремі дисиденти не беруться до уваги — інша Росія просто не обдумана, не осмислена й не існує.

Всі розмови про зовнішню загрозу продукує сама Москва. Тому що той самий колективний Захід, яким Кремль лякає своїх виборців, найменше хоче розпаду країни. Навіть під кінець холодної війни, коли крах Радянського Союзу означав беззастережну перемогу цивілізованого світу, американське керівництво було готове вмовляти Україну не залишати імперські обійми. Ідея безгосподарної ядерної зброї лякала більше, ніж могла спокусити ідея остаточного розгрому суперника. А відтоді спливло чимало води.

В очах того самого Заходу Росія вже не альтернативний центр і не джерело головної загрози. Це лише периферійна велика держава, яка нехай і не вплетена в західну цивілізацію політично — але цілком у неї вмонтована економічно. Подібно до Туреччини. Або Саудівської Аравії. Відтепер для більшості європейських політиків Росія йде через кому з парою десятків країн, на чолі яких стоять етично чужі режими, але з якими при цьому можна домовлятися. Вона вже не «пряма та явна загроза», а, швидше, щось на зразок неспокійного сусіда на сходовому майданчику. І думка про повторення 1991 року сучасне покоління західних політиків лякає куди більше, ніж про це розповідає російське телебачення.

У сучасному світі хаос зростає по експоненті. І ось ми спостерігаємо, як колективний Брюссель не може впоратися навіть з Угорщиною. Єдність, яка ще недавно здавалася нам незмінним атрибутом західної моделі, починає давати тріщину. І в цій новій реальності європейські лідери шукають шляхи комунікації з ядерною державою біля своїх кордонів. Хтось твердить про єдину Європу від Лісабона до Владивостока. Хтось готовий обмежитися газовою трубою — бо її наявність теж створює простір для можливого діалогу. А його наявність, з точки зору європейських столиць, все ж краще, ніж його відсутність. Коли у тебе всередині периметра є «Орбан», «Трамп» і «брекзіт» — чи час для нової холодної війни?

Та Росія, яку будував і спорудив Путін, цілком може його пережити. Просто тому, що вона встигла зачистити осередки протесту всередині, позбулася іміджу «головної проблеми» зовні і встигла вищиритися на всі боки гарматами, сподіваючись пережити період глобальної турбулентності. І в цій новій реальності ми можемо лише гадати про те, як складеться доля України. Час ставить перед нами виклики, до яких ніхто не був готовий. А тому варто готуватися до довгої гри.

Зрештою, завжди краще помилитися в песимістичному прогнозі, ніж в оптимістичному.

Переклад з російської

Джерело