Скільки вкрала Росія в України?

Коли радянська влада розмістила лікарню Швидкої допомоги у будівлі колишньої лікарні Рапопорта, її почав дратувати бюст засновника лікарні, що стояв на другому поверсі.

Комусь з секретарів Львівського обкому партії спало на думку, що краще поставити там 23-сантиметровий бюст Івану Павлову, відомому російському фізіологу. Щоправда, Павлов ніякого відношення до львівської лікарні не мав, але цей акт благоговіння перед «старшим братом» здавався чиновнику надзвичайно вдалою демонстрацією пролетарської єдності трудящих. Утім, винахідливість цього секретаря обкому пішла ще далі, коли він збагнув, що ні Івана Павлова, ні Якова Рапопорта ніхто з сучасних львів'ян ніколи не бачив на власні очі. Обидва вони були старими та лисими, а саме стара та лиса людина й була зображена на бюсті, що стояв у лікарні. Тому на табличку з прізвищем Рапопорта просто наклеїли іншу, з прізвищем Павлова, і ніхто цього навіть не зауважив.

Коли ж показна любов до «старшого брата» вийшла з моди, а це чомусь співпало з ліквідацією обкому партії у 1991 році, хтось цю табличку таки відколупав. Павлов знову перетворився на Рапопорта. І знову ж це чудове перевтілення залишилося поза увагою як численних пацієнтів, так і персоналу лікарні.

Коли 23-сантиметровий Зеленський з'явився на сайті оголошень, чомусь пригадалася ця історія з Іваном Павловим, і спало на думку, що якби замість підпису «В. О. Зеленський» на бюсті був підпис «Р. Л. Ахметов», то кількість покупців тільки зросла б. Бо разом з прихильниками Зеленського його б купували ще й прихильники Ахметова або донецького «Шахтаря». Ось цього «Ахметова», здається, дуже бракувало на світлині з вестибюлю Міністерства юстиції, де пан Нефьодов, новий очільник митниць України, брав шлюб з пані Калмиковою, менеджером зі зв'язків з інвесторами компанії"Метінвест", що належить Ахметову. «Ксьондз Сергій Петухов», заступник міністра юстиції, провів офіційну церемонію реєстрації шлюбу. Це той самий Петухов, що вимагав кількома днями раніше відсторонення Андрія Богдана від обов'язків керівника Офісу президента України. Саме тому до цієї ідилії бракувало бюста Ахметова, який зацікавлений усунути вплив Богдана-Коломойського на адміністрацію президента.

1 липня 2019 року пан Ахметов дістав право безконтрольно підвищувати ціни на електроенергію усій українській промисловості. Це ганебне явище назвали запровадженням ринку електроенергії. Цьому передував тариф Роттердам+, яким вугілля Ахметова, що знаходиться на окупованій частині Донбасу, продавалося платникам податків в Україні за ціною вартості вугілля в портах Роттердама та Антверпена, з додаванням вартості транспортування з цих далеких портів. Виходячи з цього тарифу і формувалася ціна, яку державний регулятор встановлював на електроенергію. Ціна виходила, як в американському штаті Огайо. Щоправда, аби дістати таку ціну, американський виробник електроенергії був змушений погодитися зафіксувати її аж до 2029 року, чого наш вітчизняний регулятор не вимагав від українських виробників електроенергії. Тарифу Роттердам+ передувало рішення Антимонопольного комітету України про те, що Ахметов, якому належить генерація 76% всієї теплової енергії України, не монополіст, а один з конкурентів на цьому ринку генерації електроенергії. Тепер, коли дозволили безконтрольно підвищувати ціни на електроенергію, Антимонопольний комітет буде довго шукати бодай ще одного виробника, який би міг скласти конкуренцію ахметівській ДТЕК.

Єдиним, хто вголос виступив проти монопольного становища Ахметова, виявився Коломойський. Уряд Гройсмана його слухати не став і відпустив акулу капіталізму Ахметова у вільне полювання за меншими рибами важкої індустрії.

Коломойський вирішив, що слід подбати про самого себе, якщо інші не хочуть приєднатися до його протесту. Тому він звернувся до суду, і суд визнав підвищення електричних тарифів незаконним для підприємств Коломойського. Тепер в усіх підприємств України буде субота, а у Коломойського — четвер. Тобто він буде платити за тарифами, як до 1 липня 2019 року. І винуватий у цьому не Коломойський, а вся важка промисловість, яка не стала на захист своїх інтересів і не вимагала, щоби ринок електроенергії був запроваджений не раніше, ніж Ахметова визнають монополістом у генерації електроенергії. А якби він був визнаний монополістом, то ціни би призначав йому державний регулятор, а не він сам. Тоді вони би не зростали або зростали в інтересах усієї промисловості.

Отакі-то гримаси капіталізму ми спостерігаємо в одній окремо взятій країні.

Відлуння підкилимної війни між Ахметовим та Коломойським ми чуємо у закликах звільнити Андрія Богдана з посади або у виклику на допит «героїв» тарифу Роттердам+, більшість яких вже комфортно прилаштувалася за кордоном. А для Ахметова Роттердам+ — це вже далека історія. Тепер він з надією дивиться у майбутнє, щоби заробити ще більше від «ринкового» ціноутворювання на електроенергію.

Беручи до уваги залежність Ахметова від російських окупантів Донбасу, його вплив на політичне життя України створює не менші загрози для незалежності Української держави, ніж діяльність Медведчука. Адже на окупованих територіях залишилися антрацитові шахти Ахметова, металургійні і трубні заводи та всяка менша власність у вигляді стадіонів, готелів тощо. Різниця між Медведчуком та Ахметовим полягає у тому, що перший діє в інтересах Москви відкрито та добровільно, а другий приховано та через боязнь за своє майно на окупованих територіях. І не останньою причиною, чому Москва не виводить і не виведе свої війська з Донбасу, є можливість впливати на Ахметова та інших власників майна на окупованих територіях, а через них — і на внутрішні події в Україні.

Є ще одна категорія підприємців, і серед них найвідоміший власник трубного заводу у Нікополі — Віктор Пінчук. Вони зацікавлені у російських контрактах, зокрема, на постачання труб. Бо Росія будує трубопроводів більше за всіх у Європі. Наразі Пінчук обходиться непоганими замовленнями від «Нафтогазу України», але замовлення від «Газпрому» були б ще більшими. Тому йому потрібен мир з Росією, щоб збільшити продаж труб. Те, що Росія захопила родовища, які завдали шкоди бюджету держави у сотні разів більшої, ніж всі потенційні контракти на труби та колеса, його не обходить. Бо там чужі збитки, а тут свої прибутки. Його логіка проста: уряду треба, то хай і дбає про вкрадені кримські родовища, якщо зможе. Саме тому вплив таких людей на уряд, і особливо зовнішню політику держави, теж становить неабияку небезпеку.

Не дивно, що засоби масової інформації, які належать Пінчуку або Ахметову, за всі п'ять років не згадували про справжні мотиви Кремля, що призвели до захоплення Криму. Хоча півроку тому навіть держсекретар США висловив впевненість щодо мотивації Москви. Але навіщо Ахметову та Пінчуку зайвий раз дратувати Москву?

Йдеться не тільки про олігархів, на яких Москва з тих чи інших обставин має вплив. Дивує інше. Коломойський, який виграв суди щодо відшкодування захопленого в нього Росією майна у Криму і тепер збирається відшкодувати свої збитки за рахунок державних російських фірм в Україні, теж не згадує у своїх засобах масової інформації справжніх мотивів Кремля. Він не залежний від Москви так само, як і Петро Порошенко. Засоби масової інформації, що їм належать, ще п'ять років тому мали б хоча як припущення висвітлювати мотиви загарбання українських територій.

Йдеться про таке висвітлення перебігу подій:

У березні 2014 року Росія захопила дві адміністративні одиниці України: Автономну республіку Крим та адміністративну одиницю Севастополь. Адміністративна одиниця Севастополь пов'язана з базуванням Чорноморського флоту РФ, тобто це чисто військова тематика. Друга адміністративна одиниця України — Автономна Республіка Крим — пов'язана з суверенним правом на 200-мильну морську акваторію, у якій розташовано чотири великі газові площі. Росія також захопила компанію «Чорноморнафтогаз», що видобуває два мільярди кубів газу на рік. Крадіжка цих газових активів була єдиною реальною причиною загарбання Криму.

Оскільки США та інші західні держави прекрасно розуміють мету загарбання, вони заборонили будь-яким компаніям видобувати там газ, щоби Росія не мала зиску від своєї агресії. Різниця між позиціями США, з одного боку, та Німеччини і Франції, з другого, полягає у тому, що США ні за яких обставин не погодяться з видобуванням там газу на користь Росії. Німеччина ж з Францією будуть намовляти Україну, щоби вона сама погодилася з втратою родовищ, і тоді вони з чистим серцем знімуть з Росії санкції. Росія дуже сподівається, що за допомогою Німеччини і Франції зовні, а також Медведчука, Ахметова та Пінчука з середини, їй вдасться утримати і монетизувати награбоване, незважаючи на опір США.

Яка вартість вкрадених Росією родовищ газу? Чотири газоносні площі Скіфська, Фороська, Прикерченська та Таврійська разом мають резерви між 4 та 13 трильйонами кубів газу. Якщо взяти консервативну оцінку у 6 трильйонів кубів та вартість 1000 кубів по 250 доларів, то виходить, що Росія вкрала газу на 1,5 трильйона доларів. Щоби уявити цю суму, слід сказати, що це перебільшує доходи бюджету України у 67 разів. Тобто продавши таку кількість газу, Україна ще 67 років поспіль могла би, не збираючи жодних податків, мати стільки ж грошей, як за увесь 2017 рік.

Для повернення родовищ потрібно у максимально стислі терміни збільшити видобування газу на двох газоносних площах — Юзівській та Олеській.

Компанія «Нафта» зі Словаччини, що дістала у грудні право видобувати газ на Юзівській площі, планує інвестувати 200 мільйонів доларів протягом наступних п'яти років. Генеральний директор Мартін Бартошевич також пояснює, що планує видобути перші десять мільйонів кубів цього року, 100 мільйонів кубів наступного і вийти на 1 мільярд кубів у 2022 році. Він оцінює потенціал Юзівської площі у 6 — 7 мільярдів кубів на рік і вважає, що такий видобуток можливо утримувати протягом 20 років. Вийти на проектну потужність він сподівається вже після 2025 року.

Це чудові плани, тільки проблема в тому, що семи років для виходу на потужність у 6 мільярдів кубів в України вже немає. Тому влада в Україні має сприяти приходу на допомогу «Нафті» більш потужних інвесторів з вищої ліги нафтогазових компаній, таких наприклад, як «Екссон» або «Шеврон», щоб прискорити вихід на потужність у 7 мільярдів кубів на рік.

Те саме стосується й Олеської площі, на яку взагалі ще не залучили навіть фірму з третьої ліги видобувних компаній. На Олеській площі можна вийти на рівень 5 мільярдів кубів на рік.

Швидке зростання видобутку дозволить зберегти газотранспортну систему, заповнити сховища газу, вийти з залежності щодо імпорту газу і створити загрозу конкуренції російському газу на європейському ринку. Ця загроза конкуренції російському газу є єдиною ефективною зброєю України для повернення вкрадених родовищ. Тому що ця конкуренція здатна суттєво зменшити доходи Росії від експорту газу до Європи. Тоді Росія змушена буде сісти за стіл переговорів, і повернення Автономної Республіки Крим стане лише питанням політичної та дипломатичної майстерності.

Для здійснення плану потрібні політики вищої ліги, але такі, що не залежні від Москви. Саме від їхньої наполегливості і блискавичності дій залежить успіх плану. Високий приз — незалежність Української держави — вартує таких зусиль.