День Соборності був віртуальним до 2014-го

Ми запізнилися на чверть століття.

У нас в Криму День Соборності завжди був віртуальним. Свято відсилає до чогось дуже давнього, недовгого та історично приреченого. Аж до 2014-го. Який став нашим 1991-м.

У 1991 році ми не тікали із в'язниці. Ми отримали свободу, бо в'язниця розвалилася. На відміну від Польщі у нас не було «Солідарності». На відміну від Литви — «Саюдісу». Національно-визвольний шлях довелося проходити постфактум — уже після появи нової держави на карті.

Реально здобули незалежність лише в 2014-му. Події Майдану, анексія Криму, вторгнення на Донбас — це і є наш 1991-й. Ми просто запізнилися на чверть століття.

Політична нація — та сама, якій байдуже до закінчень ваших прізвищ і мови ваших колискових — стала з'являтися на вулицях Києва взимку 2013-го. Виявилося, що «український світ» — який не про «кров і ґрунт», а про ціннісне — реальний. Що Росія більше не має монополії на ціннісне в пострадянському океані етнічного.

Символи завжди полісемантичні. Кожне покоління саме вирішує, яким змістом їх наповнювати. П'ять років тому гасло «Слава Україні — героям слава» належало націоналістам, а сьогодні стало загальним. А апеляція до «героїв» відсилає вже не стільки до Крут, скільки до Небесної сотні і військових в окопах на Донбасі.

День Соборності — він вже не стільки про Акт злуки УНР і ЗУНР, скільки про нинішню країну. Яка вистояла, хоча за всіма розрахунками Кремля не повинна була.

У підсумку, ми сьогодні домовляємося про власне минуле. Створюємо нове символічне. Відправляємо в утиль пропаганду імперії, що пішла в небуття. Сперечаємося про майбутнє куди частіше, ніж про минуле. Ми просто переграємо свій власний 1918-й.

Так, ми ще не виграли війну. Так, у нас бувають рецидиви. Так, ми нерідко продовжуємо сперечатися про те, скільки дорівнює два на два. Але нічого більш суб'єктного в новітній українській історії ще не було.