Війна і зубожіння поховають українських політиків

Якщо вірити українському «Фейсбуку», то чинна влада приречена піти в небуття через договорняки, корупцію, скандали і низькі темпи реформ. Та якщо проаналізувати соцопитування, то нинішня влада ризикує стати «минулою» через цілком інші причини.

Ось, наприклад, опитування фонду «Демократичні ініціативи». Згідно з документом українці вважають, що в 2018-му країна рухалася в неправильному напрямку. Перші три аргументи такі:

1. Триває війна на Донбасі (70%);

2. Зростають ціни, а зарплати — ні (50%);

3. Ростуть комунальні тарифи (39%).

Отже, у порядку денному суспільства — теми «війни» і «зубожiння». Відпрацювання цих двох тем — той самий коник-горбоконик, на спині якого можна тріумфально в'їхати на Банкову і в парламент. Щоб згодом у такий же спосіб зазнати поразки на наступних виборах.

Тому що жодному українському політику не до снаги зупинити війну. Він може її лише програти. Варто лишень капітулювати перед Москвою — і тоді, можливо, похоронки з фронту перестануть надходити в оселі українців. Але за цей мир розплачуватися доведеться всій країні.

Бо саме російське вторгнення прирекло Україну дослухатися до західних вимог. Саме безальтернативність західних грошей змусила українські еліти брати на себе зобов'язання. Саме загроза зі сходу змусила українських політиків проводити реформи за західними лекалами. Так, темпи цих реформ низькі, а деякі неефективні. Та якби не російське вторгнення — не сталося б навіть цього скромного руху вперед.

Мир за правилами агресора — це не тільки «позаблоковість» і повернення в «русский мир». Це ще й обнулення всіх спроб впровадження конкурентних правил гри. Замороження реформ. Знищення власне шансу на появу в країні точок зростання.

Якщо пересічний громадянин вважає, що продовження війни на Донбасі — це ознака того, що «країна рухається не туди», то будь-який український політик приречений. Тому що жоден тріумфатор передвиборних перегонів не здатен цю війну зупинити. Ті, кому це під силу, перебувають не в Києві, а в Кремлі.

І точнісінько такою ж пасткою для українських політиків на порядку денному «зубожiння». Бо вся нинішня хитка українська стабільність — це результат західної підтримки. Західних кредитів і траншів. Допоки Київ демонструє адекватність і осудність — західні милиці зберігаються. Щойно українські політики вирішать переграти економічні закони — ці милиці заберуть.

Будь-який український політик у президентському кріслі опиниться перед вибором. Або зберігати розсудливість — і втратити підтримку ошуканих у своїх очікуваннях пересічних громадян. Або зневажати зобов'язання, запровадити держрегулювання, надрукувати і роздати гроші, позбутися підтримки донорів, створити умови для гіперінфляції і чорного ринку — і знову-таки позбутися підтримки громадян. Різниця лише в тім, що другий варіант обійдеться країні занадто дорого.

Якщо пересічний громадянин вважає «зростання тарифів» свідченням того, що країна рухається не туди, то це теж вирок. Тому що скасувати тарифи або одномоментно збільшити зарплати забракне сил усім тріумфаторам виборчої кампанії. Той, хто прокладає собі шлях спекуляцією на цих темах, — приречений програти відразу ж після перемоги.

Проблема української ситуації в тім, що бажання пересічного населення не перетинаються з можливостями політиків. Те, що можна реально зробити і поліпшити, — не в списку пріоритетів суспільства. А те, що прагне суспільство — не в силах виконати жоден український політик.

Українські соцмережі можуть скільки завгодно обговорювати провали чинної влади. Але українська вулиця готова відправляти владу у відставку через цілком інші причини. Опозиція може перемогти за рахунок «порядку денного холодильника», переконуючи виборця, що він гідний жити заможніше. Проте саме цей «порядок» поховає опозицію в той момент, коли вона сама стане владою.

Замкнуте коло іноді виглядає саме так.

Джерело