Про «ментальність люмпена»

Можна скільки завгодно говорити про «посттравматич­ний синдром» як наслідок воєнного конфлікту чи вда­ватися до конспірологічних версій і пояснювати хвилю ненависті та агресії розмаїтими «шатунами» та іншими підсту­пами ворога… Однак факт залишається фактом — повідомлен­ня про напади, розбої, рейдерські захоплення, не кажучи вже про побутові конфлікти часто зі смертельними наслідками ста­ли звичними для України.

Багато хто покладає надію на запровадження воєнного ста­ну, мовляв, тільки тоді держава поверне собі законну монопо­лію на застосування сили. Як на мене, все не так однозначно.

Прагнення розв’язати проблему за допомогою кулака або ж вивезеної зі зони бойових дій гранати, руками підконтрольних «активістів» чи найманих бойовиків зі «спортивно-патріотичних клубів», тобто діяти на межі або й за межами правового поля, дивним чином поєднується з гучною риторикою про боротьбу з корупцією, про «закон для всіх», про шкоду від «провокаторів», які розхитують країну.

Більшість знову все списує на війну і на «злочинну владу», — це найпростіше пояснення задавненої недуги. Може, наре­шті зрозуміємо, що витоки насильства і суспільної агресії по­чинаються значно глибше. Вони, як писав колись дивовижний Володимир Сорокін, «мов колосальний льодовик, повзуть за пострадянською людиною», бо тоді, у часи автократії, «досвід насильства влади активно використовувався нею у вигляді печерного страху, аби залякувати маси». А відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс назвав цей процес «тактикою соціо­логічно випаленої землі».

А що змінилося? Бачимо, як нагнітають «печерний страх» новоспечені і давно знайомі «месії», прагнучи здобути собі амплуа рятівників і «батьків-матусь» нації. Хіба винятковими є прецеденти, коли злодії, грабіжники, не кажучи вже про топ-корупціонерів, виходять сухими з води навіть після того, як їх схопили на гарячому? Хіба ті, кому постмайданна влада на­ступила на улюблений мозоль, не формують приватних армій для вирішення геть нешляхетних справ і захисту своїх статків? А хіба вуличне насильство не толерується обивателем, озло­бленим на всіх і вся?

Ментальність люмпена превалює над традиційними для українця цінностями. І, здається, саме вона становить зараз чи не найбільшу загрозу. Якоїсь миті, майже невловимої, зате фа­тальної, спільнота почала віддавати перевагу інтересам, зали­шивши чесноти і базові речі на узбіччі. Для люмпена пріоритет інтересів — над усе, бажання отримати все й одразу — абсолют: «жити по-європейськи, працювати, як завжди». «В українців є жахлива риса — нетерплячість та бажання добитись всього і од­разу», — писав гетьман Павло Скоропадський. До того ж даєть­ся взнаки втома від непевності, від постійної воєнної загрози, від шквалу фейків і негативу, який сіють агресори, намагаючись розшарпати, дезорієнтувати, знекровити нас морально.

Не забуваймо, що опорою постжовтневого режиму у ра­дянській імперії був саме люмпен. «Кто бил нікєм, тот станєт всєм…». І нині кремлівська пропаганда робить ставку саме на нього, вишукуючи будь-яку нагоду, аби роздмухати пристрасті. Чи це рух «євробляхерів» (любителів «халяви», які прагнуть ле­гітимізувати свій статус), чи свідків секти «тарифного геноци­ду» (реально — тих, хто забув, де тримають дармовий сир), чи «праворадикалів», що готові рвати вишиванки за будь-що, на що вкаже грошовитий господар…

Універсальним ліком для суспільної агресії та ненависті всіх до всіх мала б стати довіра. Однак її годі шукати там, де знову на кону «продавці ілюзій і неврозів», там, де чекають милості від держави, забувши про власні руки і розум. Там, де грома­дянин є не тільки носієм виборчого права, а й усвідомлює свої обов’язки перед власною долею і власною країною.

Допоки у нас не сформується критична маса саме грома­дян, а не обивателів, доти й усе суспільство хворітиме на не­дугу насильства з усіма її небезпечними симптомами.