Вам тільки здається, що «гірше не буде»

Українську державу можна багато за що не любити. Але це не привід нею не дорожити

Ми звикли до того, що прорадянська людина думає шлунком. І порівнює реальність із власною ностальгією про СРСР. Пам'ять послужливо підсовує їй спогади про молодість, дешеві продукти, «порядок» і «безпеку». Ця ж пам'ять дбайливо викреслює весь негатив — і тому прорадянська людина не пам'ятає про черги і приниження, заборони й обмеження, залізній завіс і тотальний контроль. Вона порівнює Україну зі своїми уявленнями про «норму» і приходить до висновку, що Україна їй не потрібна.

Замість неї вона готова віддати перевагу Росії. Яка здається їй багатшою. І на вівтар цього міфу про світле майбутнє під триколорами вона готова кинути своє власне сьогодення. Прорадянська людина щиро переконана, що їй сьогодні нічого втрачати. Що будь-які зміни в її житті — в цьому сценарії — тільки на краще.

Ми вже звикли до цих людей. І навіть змирилися з тим, що раціональними аргументами достукатися до них не вийде. Зрештою, не всім дано адекватно оцінювати дійсність.

Але в тому й річ, що цей діагноз стосується не тільки «прорадянських».

Тому що в Україні є чимало і тих, хто в якості зразка для наслідування вибрав країни по іншу сторону кордону. Тих, хто порівнює Україну зі Швейцарією і Німеччиною. І коли бачить контраст — готовий махнути рукою на власну країну і заявити, що «місце прокляте».

Вони старанно відокремлюють себе від держави. Скептично хмикають при слові «податки». Згадують лише про власні права і забувають про обов'язки. Намагаються не думати ні про що, що знаходиться за порогом їх дверей.

Вони люблять кивати на європейську якість життя і західні зарплати. На виборах голосують за «перемикач щастя». Вважають, що країна їм винна — і вимагають повернення боргів. Брати готові дешевою комуналкою, недорогим розмитненням або правом не повертати банкам кредити.

Формально, це два різних табори. Одні хочуть Росію і СРСР. Інші — Європу і Захід. Але якщо копнути, то виявиться, що початкові прагнення у них збігаються. Обидва табори хочуть благополуччя і безвідповідальності. Просто перші марять придуманим радянським благополуччям. А інші точно так же вірять у безтурботний європейський рай.

Якби на один день здійснити їх мрію — вони б відчули себе обдуреними.

Але два ці табори ріднить і ще одна обставина. Для всіх них українська дійсність — це лише набір побутових негараздів. Себе вони сприймають як рабів цієї реальності, яким, як відомо, нічого втрачати, крім своїх ланцюгів. І тому вони впевнені, що будь-які їхні дії можуть призвести лише до поліпшення їх побуту. Бо «а куди вже гірше».

Вони звикли сприймати свою реальність як «статус-кво». Все, що їх оточує, — як «заводські установки» і щось, що йде «за замовчуванням». Звичні деталі побуту — як «невідчужувані права», на які вони навіть відвикли звертати увагу. Тому що впевнені, що вони нікуди не зникнуть.

Коли вони говорять, що Україна потребує поліпшення — з цим немає сенсу сперечатися. Країну і правда потрібно оптимізувати. Скорочувати корупційний податок. Підвищувати ефективність. Впроваджувати цивілізовані правила гри. Але в тому й річ, що результат буде не тільки у правильного лікування. Результат буде, в тому числі, і у лікарської помилки.

Українська реальність може змінитися на краще. А може і на гірше. Просто другу перспективу скептики всіх мастей відчайдушно не хочуть брати в розрахунок. Хоча за прикладами далеко ходити не треба.

І тим і іншим можна запропонувати з'їздити в Донецьк або Луганськ. Щоб зрозуміти, як виглядають території, з яких йде інституціональна Україна. Багато дрібниць побуту починаєш цінувати лише тоді, коли їх втрачаєш.

Можна включити телевізор і подивитися сюжети про Венесуелу. Дізнатися, як виглядають гіперінфляція і дефіцит туалетного паперу. Почитати, чим загрожують розкуркулення і класова боротьба.

Зрештою, можна просто відкрити підручники історії. Вивчити події столітньої давності. Порівняти з тими спорами, якими рясніє нинішня Україна. Спробувати знайти відмінності.

Іноді краще сперечатися про ціну «комуналки», ніж спилювати батареї на металобрухт. Краще іронізувати над «пластмасовими копами», ніж чекати, поки тебе заб'ють люди з незвичним акцентом. Краще критикувати корупцію, ніж сидіти в підвалі і збирати викуп.

Українську державу можна багато за що не любити. Але це не привід нею не дорожити. Двадцяте століття досить безжально продемонструвало, як виглядає доля народів, які свою державу не втримали.

І якщо вам здається, що «гірше не буде», значить ви просто не здогадуєтеся, яка глибока буває кроляча нора.

Джерело