Коли судді у нас — земні небожителі

«Приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом, геть перекреслюють основний принцип демократії — «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода»

Коли мені на мої втомлені вуха починають вішати локши­ну, — з екрана телевізора, з радіоефіру чи просто у роз­мовах з політиками, які лише з великою часткою умов­ності можна назвати приватними, — про те, що кожен, навіть найупослідженіший громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слу­ху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять при­ходить давня історія судді Василенка, який свого часу від­важився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для всіх у цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а спра­ва проти екс-президента канула у глибоку українську Лету. І ось свіжий, правда, приземленіший приклад — львівський суд відпустив на волю 20 (!) організаторів грального бізнесу, який у нас вже десять літ як поза законом…

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися за­дурно — значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає пев­ної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупцій­ного законодавства, дій, як-от підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і буква закону.

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви виріши­ли судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотному керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухва­люватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновни­ком, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителя­ми, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, а й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаго­виками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки яко­гось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє, до прикладу, позов про нелегітимність закону про воєнний стан. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що «закон — це чистий людський ви­твір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він об­межує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співісну­вання». Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом, геть перекреслюють основний принцип демократії — «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», — провокують конфлікти, що аж ніяк не упису­ються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різ­них суспільних середовищ у ситуації, коли «правити, поділяю­чи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру? Якщо б така зацікавленість була, то ми не були б свідками затяжної боротьби на антикорупційному фронті, надто ж коли справа ді­йшла до Антикорупційного суду. Для європейців така постанов­ка питання взагалі виглядає дикою, у нас же до неї ставляться з цілковитим розумінням, навіть не тямлячи, що таким чином принижують інші гілки влади, ставлять їх у залежність від сма­ків та уподобань хай навіть розумних і авторитетних, та все ж людей.

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, по­ловина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу змін до будь-якого закону пе­ред публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтува­ти щось на власну потребу. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам — закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.