Якщо втратимо державу, вибирати доведеться хіба генерал-губернатора Малоросійського краю

Покоління моїх однолітків колись зачитувалося фан­тастикою братів Стругацьких. Мабуть, не тільки тому, що вона була доступною серед цензури часів «роз­винутого соціалізму», а й через те, що між рядків можна було знайти відверто контрсистемні думки. До прикладу, таку: «Якщо в ім’я ідеалу людині доводиться робити підло­ту, то ціна цього ідеалу — лайно». Годі казати, що міркував собі обиватель у «країні комуністичних ідеалів»…

На жаль, про «лайно» і нині вельми актуально. Точніше, про популізм і «торгівлю ілюзіями», хвиля яких накрила українське суспільство. Про те, що наші політики укотре намагаються нав’язати виборцям саме такі «ідеали».

Не тільки Петро Порошенко, а й чимало незаангажо­ваних експертів передбачили «хвилю оскаженілого по­пулізму» на старті президентської виборчої кампанії. Як з’ясувалося, вони були ще дуже коректні у своїх передба­ченнях. Хвиля перетворилася у цунамі, коли у парламенті винесли на розгляд законопроект про запровадження в країні воєнного стану.

Думаю, що кожен небайдужий українець мусить збе­регти на своєму персональному комп’ютері відеозапис цього історичного (й істеричного) пленарного засідання Верховної Ради. Людська пам’ять, на жаль, коротка, але ми мали б добре пам’ятати поведінку, риторику і жести своїх «проводирів», аби у вирішальні моменти зробити вибір адекватно і зважено.

Коли драматичної минулої неділі російські десантники під прикриттям бойових гелікоптерів та штурмовиків Су-25 брали на абордаж українські катери та вели по наших суднах вогонь на ураження, полум’яні патріоти-опозиціо­нери мовчали. Лише у понеділок, під софітами і телекаме­рами, до них повернувся дар мови. І знову ми почули ста­ру «коломийку» — ворог сидить у Києві, на Банковій, а не у Кремлі, на Донбасі чи на Азові, з ним, а не з агресором, слід боротися не на життя, а на смерть…

Як зауважували пізніше оглядачі, ми не почули з уст депутатів від «патріотичної» опозиції слів «країна у небез­пеці», «Путін — агресор», мов мантру вони повторювали «вибори, вибори, вибори». Майже синхронно з ними пред­ставник Москви у Радбезі ООН, на засіданні, присвяче­ному розгляду «керченської кризи», також говорив про… українські вибори і про «диктатора» Порошенка. Боляче, що схожою лексикою послуговується і дехто з «нових про­європейських облич» нашого парламенту. Про «волання о демократії» трьох екс-президентів — Кравчука, Кучми та Ющенка — взагалі мовчу. Це позорище поза межами здо­рового глузду…

Цікаво, про які вибори йшлося усім цим «стратегам», коли на іншій шальці терезів історії — існування України як незалежної держави? Можливо, про вибори генерал-гу­бернатора Малоросійського краю?

Звісно, кремлівського самітника, його камарилью та його ж агентів в Україні (а на показовому засіданні ВР ми побачили справжній парад російських «консерв») муляє і український Томос, і фіксація курсу до ЄС та НАТО в Кон­ституції. Путінський ідеал «Росія не має кордонів» — ма­разм, якщо взяти до уваги контекст і час. Цей «ідеал» під­штовхує диктатора на провокації та агресію, але рано чи пізно у гонитві за імперською мрією він зламає собі карк.

Коли Юлія Тимошенко ревно розпинається за наші з вами права і свободи, за можливість демократичного вибору і таке інше, мені на гадку приходить текст угоди, укладеної між нею та Віктором Федоровичем 14 квіт­ня 2009 року, у якому було чітко прописане почергове президентство-прем'єрство Тимошенко і Януковича на найближчі 20 років! Оце б ми з вами натішилися просто-таки рафінованою «демократією», оце б навибиралися. На щастя, тоді «всьо пропало!».

Схоже, «всьо пропало!» і цього разу. Не тільки для Юлії Володимирівни, а й для її несподіваного партнера Олега Ляшка. Я розумію, що спонсор головного радикала олігарх Ринат Ахметов балансує між власними бізнес-інтересами і ефесбешними гачками. Але невпинний популізм Ляшка теж має мати свої межі. Колишній політв’язень Росії Ігор Козловський влучно, мов для випадку нашого «вилонос­ця», зауважив, що «банальність є ковдрою для повсякден­ної брехні». Акурат приклад того, коли «ідеали — лайно».

Після корекції терміну воєнного стану і майже синхрон­ною з голосуванням за його запровадження фіксацією дати президентських виборів стало більш ніж зрозумілим, якими кардинально протилежними ідеалами керувалися президент і його опоненти. Порошенко не залишив своїм критикам іншого варіанта — не проголосувавши «за», вони могли б укотре поховати власні політичні кар’єри. А попу­лістичний цирк, влаштований ними, теж дав зрозуміти ба­гатьом українцям, «хто є ху»…