Символ безсмертя чи квінтесенція жаху?

Важко запідозрити наших політиків у щирості, але при­наймні іноді вони артикулюють доволі цікаві і, я б сказав, рефлексивні речі. Йдеться про захланність певних персо­нажів у контексті періодично публікованих рейтингів найбагат­ших осіб Центральної та Східної Європи, у якому дехто з «на­ших» посідає доволі чільні позиції.

Мабуть, не варто переконувати спільноту у тому, що зазирати до чужих кишень не вельми делікатно. Однак йдеться про джере­ла астрономічних статків, набутих доволі знаними і позірно шано­ваними людьми у мутній воді первісного нагромадження капіталу. Тим паче, що їхні капітали зазвичай базуються на, так би мовити, банальних крадіжках з громадської кишені. Подивляючи вискоч­ням з переконливими конто, дехто зауважує, що, мабуть, невси­тима жага до примноження зелених банкнот та майна розмаїтого штибу криється у генетичній пам’яті. Цей стан речей можна про­ектувати аж на початок 30-х років минулого століття, вважаючи, що саме в голодній гуманітарній катастрофі слід шукати причини новітньої «скнарості» владних осіб.

Хоча схожі припущення видаються доволі сумнівними з огля­ду на рівень корумпованості українського суспільства і на те, що навіть так звані «нові обличчя» вітчизняної політики, які вирос­ли, здавалося б, у геть інших умовах і вчилися чи не у найліп­ших університетах світу, виявляються вразливими до цієї чуми. І все ж, це таки правда, що голод, точніше, пам’ять про нього, керує вчинками значної частини українців. «Олігархи» тут не ви­няток, а, радше, рафінований зразок того, що свого часу Оксана Пахльовська окреслила коротким, мов постріл, мов останній по­дих, словом «страх». Страх перед ймовірним голодом, смерть від якого досі вважається найстражденнішою у країні, здатній, за умов раціонального господарювання, прогодувати півсвіту.

Страх перед голодом діймає тих, хто навіть не чув про «жни­ва розпачу», хоча таких, мабуть, лише одиниці. Він укорі­нений на рівні генної пам’яті. І не тільки у регіонах, що без­посередньо потерпіли від комуністичного експерименту. Нинішні галичани, батьки яких свого часу, як могли, допо­магали Великій Україні, скажуть вам, що найбільшою жит­тєвою катастрофою, попри тотальне зубожіння чи зрос­тання комунальних тарифів, є відсутність на столі хліба. «Батько усіх народів», безумовно, був геніальним політтехно­логом. 1932−33-го він застосував механізм геноциду, який, на його думку (і ледь не століття ми маємо прямі підтвердження цієї зловісної логіки), є найкращим запобіжником для будь-яких соціальних порухів. Варто тільки витягнути на світ Божий при­вид голоду, і спільнота не тільки втихомирить свої пристрасті, а й розпочне інтенсивний пошук способів порятунку від голодної перспективи. Причому цей пошук буде індивідуальним, на рів­ні тваринного інстинкту, і тоді годі вести мову про якісь спільні цінності, прерогативи, про потребу змінити щось не тільки у приватному житті, а й в країні загалом.

Колись неперевершений польський публіцист Ришард Капусцінський написав про африканську спільноту амба: «Її з’їдає ненависть, руйнує взаємна підозра, знищує спільний страх: брат боїться брата, син — батька, мати — власних дітей, адже всі можуть бути чаклунами… Одержимі мазохістською ідеєю, амба живуть у стражданні й приниженні, переконані, що ворог — серед них: у цю мить він може бути під моїм дахом, спати разом зі мною, їсти з тої ж миски… У результаті амба ведуть між собою невпинні війни, які ослаблюють їх до решти і роблять беззахисними перед зовнішніми, чужоплемінними агресорами». Чи не схожі ми на цих нещасних людей, чи той, незабутий Голод, не позначився і на нашому світосприйнятті? Мусимо визнати, що влада й опозиція досі вміло оперують цим «інструментом», нагнітаючи за потреби пристрасті довкола ймовірної інфляції чи подорожчання продуктів. Найперше, що чуємо від урядників, коли йдеться про соціальну сферу, це те, як вони турбуються про ціну на хліб. Опоненти ж завжди мають в арсеналі залізобетонний аргумент — за цієї влади ви поне­віряєтеся у злиднях, а буде ще гірше… Натомість популісти, звиклі до будування замків на піску, небезпечно жонглюють по­няттями «геноцид», коли йдеться про тарифи, ціни на пальне, вартість розмитнення незаконно ввезених у країну автівок. А ще — про тотальне «зубожіння» на тлі ріелторського буму, зрос­тання туристичного бізнесу і споживчих кредитів населення.

Однак коли хтось — чи у владному, чи в опозиційному середовищі — наважиться говорити про реалії, про «важкі реформи», про потребу «затягнути поясок», то проти них застосовується сформований ще на початку 90-х років стереотип носіїв «ков­басної психології». Мовляв, для них нема нічого святого, окрім власного шлунка.

Трагедія голоду, таким чином, знесилює націю, на відміну від того, що характерно для пам’яті про єврейський Голокост. «Траге­дія Голокосту, — зауважує Оксана Пахльовська, — стала для євреїв захисним муром для їхньої пам’яті. Символом мужності і витрива­лості. Символом незнищимості. Символом безсмертя».

А для нас? Що для нас Голодомор? Квінтесенція жаху і своє­рідний бар’єр, за яким ми не бачимо перспективи?

А наразі, міркуючи над цим, запалімо свічку пам’яті цієї су­боти і згадаймо про мільйони загиблих і ненароджених через Великий Голод 1932−33 років. І хай наша пам’ять про них буде світлою і продуктивною, застереженням від повторення траге­дій. Будь-коли і будь-де.