Ми знову приспали гідність. Бо так простіше

Після Революції гідності ми стали іншими. Але швидко вто­милися, бездумно почали розтринькувати те найцінніше, що далося надвисокою ціною

Коли на другий рік свого президентства Янукович ска­сував запроваджений ющенківським указом День Сво­боди (після Революції гідності пам’ятну дату відновили, перенісши з 22 на 21 листопада і доповнивши назву — День Гід­ності та Свободи), чим керувався, було зрозуміло. На проФФе­сора ця дата діяла, як ладан на нечисть. Його від самої думки про те, що День Свободи — данина Помаранчевому Майдану, об який розбилася його намальована на виборах перемога, викручувало. Радше погодився б ще раз вінком по «кумполу» прилюдно дістати, ніж власноруч підписатися під указом про відзначення річниці Помаранчевої революції. Тоді бідака ще не знав, що вінок на його грішну голову не забариться. Тільки не з ялини, а революційний. І струсоне так, що Януковича в Україні не буде й України не буде — такої, якою була до листопада 2013 року.

Перша кров на Майдані (кров скалічених оскаженілим «Бер­кутом» студентів) стала тією останньою краплею, яка змусила не сотні, не тисячі, а сотні тисяч українців згадати, що вони не рабського роду-племені. Змусила забути про таку затишну «хату скраю» і повстати проти свавілля тих, хто вирішив, що можна безкарно витирати мешти зі страусової шкіри об Україну, прирікаючи її на жевріння у чорній тіні «старшого брата» і позбавляючи багатомільйонну країну майбутнього.

Кров розбудила нас. Але чим більше її ставало, тим більше ми почали до неї звикати. Те найкраще, що прокинулося у нас, почало гаснути. А ми, у розпачі озираючись на всі боки, шукали винних. Винили політиків, які, як були «курвими синами», так і залишилися. Кляли всюдисущу корупцію, з якою, мовляв, лег­ше змиритися, ніж боротися. Нарікали на те, що бідні, бо влада продовжує нас обкрадати. Одні винили, кляли, нарікали. Інші мовчки пакували валізи у світи — у пошуках важких, але грошо­витих заробітків.

Після Революції гідності ми стали іншими. Але швидко вто­милися, бездумно почали розтринькувати те найцінніше, що далося надвисокою ціною. Бо так — звичніше і простіше. Про­стіше мовчати (там, де треба кричати), заколисуючи свою со­вість звичним: «А мені що — більше за всіх треба?». Простіше дати на лапу (а не по лапі), бо: а) всі так роблять; б) збережені нерви дорожче коштують; в) а раптом доведеться ще зверта­тися. Простіше ковтати солодку брехню, щоб гіркою правдою голову не забивати — і так хижо. Простіше виливати свій гнів на кухнях, бо такі акції протесту не підпадають під негласну стат­тю «Розхитування державного човна під час війни». Простіше змовчати на почуту мимохідь фразу: «Єслі би нє ваш Майдан, нє било би войни!», бо «що з „вати“ візьмеш?».

А як часто доводиться чути від молодих людей: «Працюю неофіційно, зарплату маю у конверті і не „парюся“, бо пенсія в Україні мені і так не світить». Наче змирилися, що жити потрібно сьогоднішнім днем, бо завтра може і не бути. Але ж самі дозво­ляємо відбирати у нас «завтра». На виборах міняємо його на гречку і мантри про «пакращення». Дозволяємо ставити себе перед вибором з двох зол, а не найкращих з кращих. Ліпимо собі месій з негідників і пройдисвітів, а потім обурюємося, що нас знову «як котят, розвели». Роззявивши рота, слухаємо, на чиїх грудях антикорупційна «тільняшка» найгучніше рветься. А потім прозріваємо і «плюємося», що поверх тієї «тільняшки» — куртка за 50 тисяч.

Ризикуючи життям, їздимо у промерзлих, роздовбаних маршрутках. І мовчимо, коли на проїзд у цих «душогубках» піднімають ціни, розповідаючи про подорожчання пального, запчастин, необхідність підняти зарплату водіям, бо ті масово втікають до Польщі. Платимо, усвідомлюючи, що і після деся­тикратного підняття тарифів на проїзд, все одно їздитимемо у розбитих та дірявих автобусах. І винні у цьому не безвідпові­дальні і зажрані перевізники, а насамперед ми з вами. Бо до­зволяємо ставитися до себе, як до бидла. Дозволяємо роками годувати «завтраками» про електронний квиток, який вивів би на чисту воду істинні заробітки «бідолашних» транспортників.

Ми кепкуємо (бо вже звикли до таких «приколів»), чуючи з телеекранів вихваляння уряду про чергове підняття пенсій аж… на 80 гривень. Дозволяємо доїти себе до анорексії, тоді як наші «слуги народу» тринькають державні мільярди на люксові авто, нагородну зброю, захмарні премії для себе та іншу розкіш. Під час урочистостей і пам’ятних заходів спостерігаємо за чинов­ницьким «тріатлоном»: хто красномовніше по вухах «їздить», у кого вінок більший й у чиєму букеті хризантеми синьо-жовтіші.

Дозволяємо використовувати себе як дешеву робочу силу. Лише один приклад. Відгрохали на Львівщині здоровенне під­приємство, набрали людей (багато, купившись на обіцянки про 15 тисяч гривень зарплати, приїхали зі сходу і півдня), і ті — раді старатися: зміна по 12 годин — нема питань, без відпусток і лі­карняних — не проблема, без офіційного оформлення — теж не біда. А прийшлося до зарплати, одного місяця — 10 тисяч, іншо­го — сім. Зате у цеху безкоштовні вітаміни роздають (аби роботя­ги не «скопитилися»). І вже обіцяють зарплату підняти: скороти­ти одну зміну, щоб решту перевести на режим без вихідних — сім днів, сім ночей… Знайомий, який там працював, звільнився і знову їде на заробітки до Польщі. А що хлопці з цеху? І далі спи­ни за неадекватну зарплату гнуть. «Дєнєг, — кажуть, — хоть і нє дают, сколько обєщалі, зато общєжитіє дают і кормят».

Так і живемо, наче у великому «общєжитії», розмінюючи на нього шанс зажити у просторій світлій квартирі…