Не там шукаємо ворога…

Саме час на розмову про безвідповідальних «лідерів», які грають на найнижчих струнах людських душ задля того, аби дістатися омріяної ними влади

Почну зі старої як світ оповідки про гостей з Канади. Отож приїхали вони відвідати дорогу родину в Україні, привез­ли трішки лахів, а трішки долярів. Бо ж бідують тут незбаг­ненно, зубожіли… Акурат втрапили на весілля — сестричний сват видавав доньку заміж. Та як угледіли столи, що вгинаються від наїдків, гостей на дорогезних автівках, грубезні конверти з «подарунками» молодятам, то втратили бажання допомагати. «Якби ми так бавилися, як у бідній Україні, вже б пішли під церк­ву жебрати…».

Звісно, ситуація карикатурна. То чому ж тоді ми завзято під­такуємо розмаїтим «месіям» з телевізора, які втирають нам у вуха і мізки свої волання про тотальне «зубожіння», геноцидні тарифи і апокаліпсис буквально завтра? Чому не глянемо через вікно (хто з нового помешкання, хто зі салонного «мерса») і не зауважимо геть інше життя. Певна річ, не усуціль розкішне, але й не тотальна катастрофа.

Євген Бистрицький, доктор філософських наук, написав ко­лонку про «екзистенційну війну», яка точиться не тільки на сході з одвічним окупантом, а й у середині українського суспільства. Він звинувачує політичну еліту у роздмухуванні цієї «громад­сько-політичної війни», у втягуванні в цей конфлікт усіх жителів країни. «Поняття ворога пересувається в середину громадян­ського суспільства, створюючи рішучу непримиренність різних політичних поглядів та світобачень. У такий спосіб ми, грома­дяни, стаємо екзистенційними супротивниками таких самих інших співвітчизників».

Годі говорити, що наш справжній ворог робить ставку саме на хаос і роздрай в Україні, бо зрозумів, що воєнною потугою ми не дамося. Після появи московських «санкцій» пристрасті в Україні спалахнуть з новою силою: «а чому ти не у списку?». Саме заради цих сварок Кремль напередодні старту україн­ських виборів оприлюднив перелік своїх ворогів.

Тож саме час на розмову про безвідповідальних «лідерів», які грають на найнижчих струнах людських душ задля того, аби дістатися омріяної ними влади. Зрештою, про яку перспективу може бути мова, якщо більшість з нинішніх обіцяльників мали всі шанси реалізуватися у владній команді у різні роки. Хтось з них, маючи за плечима вишкіл в американській військовій академії, міг радикально реформувати армію… Хтось реально міг впливати на енергетичний ринок України, зробивши його незалежним від російської «бензоколонки»… Хтось, прагнучи здобути лаври «голосу совісті», свого часу кинув депутатський мандат, бо стала нецікавою «державницька рутина»… Про ін­ших мовчу, бо, направду, про їхні кар’єри і вчинки красномовні­ше мала б сказати глуха, сліпа і наразі німа Феміда…

Сьогодні, перебуваючи у комфортній і виграшній позиції «опозиціонерів», усі ці люди руйнують не тільки зроблене без них, навіть всупереч їм, а й довіру суспільства до усіх інсти­туцій, до правильності обраного на Майдані шляху. Зрештою, сіють підозри і ворожнечу між учорашніми учасниками і при­хильниками Революції гідності. Розшарпати суспільство по «партійних квартирах», спекулюючи на фобіях і образах, не­важко. Посварити сусідів, друзів на ґрунті зневаги до того чи іншого опонента — теж. Значно важче, якщо взагалі можливо, об’єднати спільноту довкола справжніх змін, вселити у неї не тільки віру, а й терплячість на шляху до мети.

Колись Томас Маколей, британський державний діяч, істо­рик та поет, застерігав: «Прихильність юрби схожа на любов тієї жагучої чарівниці з арабських казок, яка не лише кидала своїх коханців, коли минало сорок днів її ніжності, а й змушувала їх, шляхом найжахливішої кари та страждання, спокутувати свою провину та розплачуватися за те, що колись вона надто ними захоплювалась».

Нас чекає «тайфун оскаженілого популізму». І це не блискуча метафора, до якої вдався недавно президент Петро Порошен­ко. Це — реальність країни, яка тримає фронт проти реального агресора, і дозволяє собі «екзистенційну війну».

Я переконаний — ми виживемо. Тільки наскільки високою буде ціна цієї перемоги?