Порівняння смертей Каті Гандзюк та Георгія Гонгадзе вкрай некоректне…

Дуже рідкісні випадки, коли активісти самі зако­чують рукави і починають робити те, що вони вимагають

Ті, хто вийшов на пікет у день смерті херсонської громадської активістки, яку улітку облили сірчаною кислотою (жінка май­же три місяці боролася за життя), є викінченими циніками. Передбачаю хвилю обурення після такого безапеляційного твер­дження, однак варто ретельніше проаналізувати факти.

Волання про напади і розправи над громадськими активіста­ми мають резон у персоніфікованому вимірі. Так, є факт нападу на Катю Гандзюк, і є затримані виконавці та організатор цього жахли­вого злочину. Генеральний прокурор сподівається, що виконавці виведуть слідство на замовників. Але є десятки і десятки звісток кримінальної хроніки, які не стають предметом пильної уваги гро­мадськості, хоча на те вона й громадськість, щоб фіксувати цю хвилю насильства, спонукати належні органи розслідувати кожен інцидент, вимагати безпеки для кожного жителя країни. І, звісно, не використовувати трагедії для власного зиску, здобуття полі­тичних дивідендів, просування персонального іміджу, нищення «злочинної» влади.

Нелюбий багатьом активістам генеральний прокурор мав ра­цію, стверджуючи, що переважна більшість з них люто ненавидить владу. Владу, яка не висадилася в Україні з космічного корабля прибульців, а була обрана народом, читай — людьми, інтереси яких взялися представляти і захищати ті ж активісти. Уточню ви­слів Юрія Луценка: переважна більшість активістів люто ненави­дить саме цю владу, бо на її місці бачить себе. Тому смерть у лікар­ні Каті Гандзюк не стане поштовхом до нового Майдану, бо самі організатори пікетів, протестів того не бажають. Вони перетвори­ли реквіємні вуличні заходи на своєрідний праймеріз, на оглядини тих, хто потрапить у майбутні партійні списки, і кого маємо шанс побачити у новому складі українського парламенту.

Саме тому на креативно і дуже оперативно виготовлених пла­катах з написами «Хто замовив Катю Гандзюк?» ми не побачили персоналізації винних у зволіканні з розслідуванням справи (хоча, повторюся, виконавці та організатор перебувають у СІЗО). Саме тому звучать звинувачення на адресу абстрактної влади, а не, ска­жімо, правоохоронних органів, оскільки система (серед іншого, й виборче законодавство) цілком влаштовує наших опозиціонерів.

Вкрай некоректним є порівняння смертей Каті та Георгія Гон­гадзе, до якого вдаються «р-революціонери». У тій далекій історії винуватці були очевидними — режим Кучми, і він сам з камарильєю силовиків і канцеляристів… У країні, де насильство стало буден­ним явищем, де його толерує не тільки влада, а й громадяни, така чітка персоналізація неможлива.

Є й інша проблема — чистота лав самих громадських активістів. Звісно, серед мільйона організацій знайдуться щирі помислами і прагненнями. Таких, мабуть, більшість. Однак чимало новоутворів з’явилося на суспільному видноколі України з подачі та за актив­ного фінансування зацікавлених осіб. Маємо чимало «приватних армій», якими послуговуються не тільки для демонстрації сили на вуличних дефілядах, а й рейдерських справ, тиску на опонентів. У Львові є прецеденти використання «активістів» для захоплен­ня землі (до прикладу, у Винниках). А про всеядність і виконання конкретних політичних замовлень найяскравіше свідчить позиція «Національного корпусу», який однією рукою дає відмашку для маршу «Місто Львів не для польських панів!», а іншою — підписує відозву на захист незаконно встановлених «польських» левів на Личакові. Між двома «актами громадянської позиції» не минуло й півроку…

І що примітно — не чути жодної заяви знакових діячів громад­ського руху з осудом чи застереженнями на адресу «псевдоакти­вістів». Це показник справжнього бажання величезного сегменту суспільства діяти конструктивно, зважено, відкинувши особисті уподобання чи фобії.

Норберт Нойхауз — один з ідеологів християнсько-демократич­ного руху Німеччини та Європи загалом, екс-віце-мер німецького міста Трір казав: «…Активісти є маленькою часткою суспільства. Вони самі себе проголошують активістами, а потім проголошу­ють, що вони і є народ. І величезна мовчазна більшість дозволяє це, бо не вміє цьому опиратися. Суть більшовизму така сама… Від них чуємо чітку позицію того, що називається advocacy. Тобто „ви­могу вимагати змін“. Ці вимоги завжди скеровані проти держави і громадськості. Дуже рідкісні випадки, коли активісти самі зако­чують рукави і починають робити те, що вони вимагають (курсив наш. — Авт.)».

Та, на жаль, найважливіша проблема полягає у тому, що сус­пільство, втративши довіру до тих, кого ще вчора вважало своїми захисниками і безсрібренниками, взагалі залишиться без орієн­тирів.