На межі диктатур

Порошенко зі своїм центризмом є справді «білою вороною» на межі диктатур. І, гадаю, нам поталанило, що його центризм є до всього україноцен­тризмом

Коли на військовому параді з нагоди річниці Неза­лежності президент Порошенко процитував слова партійного гімну ОУН «Зродились ми великої годи­ни», низка аж надто «витончених» оглядачів поквапилася зробити висновок, що на майбутніх виборах Петро Олек­сійович має намір спекулювати правою ідеологією. Від­так і політологи, аналізуючи сутнісне наповнення перших меседжів виборчого штабу, зафіксованих на бігбордах, звернули увагу на те, що вони також «правого» спряму­вання — мова, віра, «мілітаризм». А найбільш хуткі взя­лися просторікувати, що, мовляв, влада в Україні давно потурає правим радикалам, оскільки їхні гасла, мовляв, дуже до вподоби виборцю в країні, яка воює з одвічним окупантом.

Як на мене, то жодне з цих пояснень і передбачень не витримує критики. Проблема і основний виклик електоральних перегонів Порошенка акурат в тому, що він — центрист. І не тільки тому, що обрав таку ідеологіч­ну іпостась, а й у силу ментальних особливостей своєї особи. Ми часто скаржимося на те, що, мовляв, Петро Олексійович — плоть від плоті вітчизняної олігархії, що він, у першу чергу, бізнесмен, а отже, навіть на найвищій державній посаді діє, виходячи зі своїх меркантильних інтересів. Можливо, почасти у цій критиці і є частка прав­ди. Але головне — Порошенко у політиці діє раціонально і виважено, враховуючи, як бізнесмен, найменші ризики, стоїть на центристській позиції, яка, власне кажучи, у нинішньому зворохобленому світі є позицією здорового ґлузду.

Саме тому він не квапився запроваджувати в країні воєнний стан, усвідомлюючи загрози не тільки демо­кратії, а отже, міжнародному іміджеві України, а й при­ватному підприємництву. Саме тому він рішуче відкидає гарячкові пропозиції так званої «партії війни» про бліц­криґ, розуміючи, що Росія не забариться з ударом у від­повідь і цей удар може бути смертельним. Саме тому він обрав шлях дипломатії, згуртування міжнародної анти­московської коаліції, постійного нагадування західним партнерам про необхідність збереження і розширення санкцій проти агресора за окупацію Криму і роздмуху­вання конфлікту на українському Донбасі. І саме тому Порошенкові дістається зусібіч — на правому фланзі його не бажають сприймати за свого, оскільки президент не є схильним до войовничої риторики і алярмового реван­шизму, «ліваки» та популісти закидають йому «націона­лізм» та «бандерівщину», а ліберали б’ють по реформах, які, звісно, не відбудуться за помахом чарівної палички. Об’єднаний же хор «доброзичливців» в унісон співає про бажання гаранта набути диктаторських повноважень, підозрюючи його у намірі, до прикладу, запровадити той же воєнний стан, аби зірвати заплановані вибори.

Артикулюючи підозри у латентній автократії Поро­шенка, його критики, здається, висловлюють власні уяв­лення про державний устрій України. Бо та ж Тимошенко, пропонуючи перехід до парламентської форми правлін­ня, чудово усвідомлює усю повноту повноважень, які відкриються за такої ситуації перед канцлером. Адже парламентські вибори можна «зробити», послуговую­чись розшарпаністю політичних середовищ і амбіціями партій, які фактично є сервільними службами олігархів. Отже, перша скрипка у державі перейде до прем’єр-міністра, обраного змовою коаліції. І президента обира­тиме також парламентська зала. Тобто Тимошенко по­слідовно торує шлях до партійної диктатури.

Про потаємний «комплекс Наполеона» правих годі й говорити. «Сильна рука», про яку необачно прогово­рився Анатолій Гриценко, не йде у жодне порівняння з філіпіками Білецького та інших «вождів» різнобарвних парамілітарних угруповань на кшталт «Національного корпусу», «Національних бригад» тощо. Наразі вони ті­шаться популярністю серед войовниче налаштованої публіки, але ніхто не гарантуватиме, що діставшись до влади, мікрогетьмани не зроблять саме свого виборця першою жертвою власних диктаторських амбіцій. Не хочу тут наводити історичні алюзії з Німеччини 30-х років минулого століття.

Ліберали ж стрімко вироджуються у якусь потворну версію неомарксизму, абсолютизуючи ледь не кожен по­стулат «трьох бороданів», послідовно руйнуючи не тільки партнерські стосунки роботодавців і найманих працівни­ків, що давно вже не базуються на визиску та експлуата­ції, а й традиційні для людської спільноти інститути сім’ї, церкви, держави та нації. У Європі спротив креативним неомарксистам наразі є кволим. Лише поодинокі публі­цисти б’ють на сполох, волаючи, мов серед пустелі, про майбутню ліву диктатуру. Германн Терч, до прикладу, на­зиває неоліберальні рухи «батальйонами неомарксизму в ударній війні проти демократії». В Україні про такий спротив годі й говорити…

Виходячи з цього, Порошенко зі своїм центризмом є справді «білою вороною» на межі диктатур. І, гадаю, нам поталанило, що його центризм є до всього україноцен­тризмом.