Не вірмо нитикам. Вони — вчорашні

Усіх «доброзичливців» зможемо побачити після відкриття осін­ньої сесії парламенту, коли доведеться обговорювати обіцяні президен­том зміни до Основного Закону

З початком нового політичного сезону, який стане передвибор­ним, з різних середовищ українського політикуму зазвучали знайо­мі до болю голоси. Можливо, їхній унісон спричинений низкою заяв очільників чинної влади, а може, спровокований несподіваними вислов­люваннями закордонних партнерів України. Але те, що вони звучать, і те, що нагадують сказане колись, раніше, в іншому контексті, за іншого правління, але, здається, таки з чужого голосу, — ознака того, що комусь непереливки…

Отже, нас взялися укотре переконувати, що, мовляв, навіщо україн­цям Європа, ліпше і доцільніше «будувати Європу тут, в Україні». В ЄС, мовляв, нас не дуже то й чекають, бо там буде зле «національному ви­робникові», бо станемо «сировинним придатком» для розвинутих країн, бо… Таких «бо» в арсеналі нашої, я б сказав, депресивної опозиції аж за­багато. Там вічно ниють про нашу, точніше, — власну меншовартість. Цей комплекс українці подолали під час Революції гідності. А частина «еліти», схоже, залишилася на позиції «до» Майдану.

Або ж іще — навіщо нам НАТО, тим паче, що навряд чи Росія проковтне таку гірку пілюлю, і її відповідь, мабуть, буде по-путінськи неадекватною. Ніби те, що вже зараз коїть Москва в окупованих Криму та на Донбасі, якось вписується у рамки пристойного? Ніби не українці запекло захи­щають не тільки себе, а й Європу, фактично ставши східним форпостом Альянсу?

Погодьтеся, ми вже чули такі речі? І не раз… Чули за Леоніда Кучми, який хоч і заявив, що «Україна — не Росія», але прислухався до голосів народженого його системою молодого українського олігархату, якому, звісно, незручно було б грабувати країну, якби вона якимось дивом опи­нилася в євроспільноті. Зять Кучми, а нині «інкубатор» «нових облич» Ві­ктор Пінчук щороку на своїх Ялтинських форумах «YES» розповідав і нам, і світові про те, що Україна не готова до Європи, що навіть коли була б така нагода, то навряд чи ми змогли б вписатися у європейське коло.

Віктор Ющенко хоч і був проєвропейським, але через постійні чвари у його команді «помаранчева влада» скотилася до банального — «Будуймо Європу в Україні».

Про Януковича і говорити годі. Він будував паханат азійського штибу, гадаючи, що обдурить усіх — і Європу, і власний народ…

Якщо мова про НАТО, то пам’ятаємо, що дехто з нинішніх опонентів влади, які рвучко стартонули на довгу дистанцію президентських пере­гонів, свого часу «тихою сапою» працювали не те що проти вступу Украї­ни у Північноатлантичний альянс, а навіть проти надання нам «Програми дій для членства» (ПДЧ), на яку Захід (за винятком кількох країн) був гото­вий 2008 року у Бухаресті. Робили це, між іншим, на прем’єрській поса­ді… Сьогодні їм не з руки публічно заперечувати той давній «промах», як і відкрито виступати проти того, що НАТО для України — не лише партнер, а й орієнтир. Тому воліють або оминати цю тему, або ж усіляко деваль­вувати можливості і переваги від ймовірного приєднання до західного оборонного союзу.

Втім, усіх «доброзичливців» зможемо побачити після відкриття осін­ньої сесії парламенту, коли доведеться обговорювати обіцяні президен­том зміни до Основного Закону, які мають на меті зафіксувати українські європейські та євроатлантичні прагнення на конституційному рівні.

А от закордонні партнери почали висловлюватися майже однозначно. Зокрема радник Дональда Трампа з національної безпеки Джон Болтон заявив, що адміністрація президента США серйозно розглядає питання вступу України до НАТО, «виходячи з українських інтересів».

Про європейське майбутнє Києва раптом заговорила і німецька кан­цлер Ангела Меркель. Обіцяючи членство в ЄС найперше Україні та Гру­зії (з решти країн пострадянського простору), фрау Меркель, вочевидь, тримала у пам’яті недавню зустріч з Володимиром Путіним.

Звісно, обіцянки і перспективи жодним чином не мали б заколисувати українське суспільство. Звісно, на шляху до втілення цих речей нам дове­деться чимало змінити, насамперед своє ставлення до країни, зрештою, до самих себе.

Часто згадую слова отця Юзефа Тішнера: «Я не знаю нікого, хто ві­дійшов від віри через те, що прочитав „Капітал“ Маркса, але знаю таких, що відійшли від віри через недолугі проповіді свого пароха». Не даймо цього разу шансу доморощеним «парохам"-скептикам і професійним нитикам. Тим паче, що, ні сіло ні впало, схожими голосами заговорили і пропагандистські канали агресора.