Передплата 2024 «Добра кухня»

«Град» на ваші голови…

Коли б бодай одна ракета залетіла кудись глибоко у тил, то ми б, на жаль, не відчули патріотичного пориву чи проклять у бік окупанта

Один із численних «патріотичних» блогерів розродився істеричною реплікою з приводу недавніх результатів опитування соціологів. Вони дізналися, що у рейтингах політичних сил лідирують усім знайомі популісти або ж мімікровані під нові бренди «колишні». Звісно, вірити рейтингам можна, лише ділячи наполовину. І ставитися до них слід не стільки як до предмета зваженого аналізу, а радше як до політтехнології, вживаної кимось задля досягнення своєї, вочевидь, не соціологічної мети.

Однак реакція блогера була феєричною через свою глупоту. Його рецепт простий: от якби на мирні українські міста впало… кілька пакетів з «Граду», от якби росіяни взялися бомбити Київ, Львів (впишіть інші адреси), то пересічний виборець голосував би по-іншому…

Підозрюю, що так думає не тільки цей нервовий «стратег». Мабуть, є певний сегмент нашого суспільства, схильний до схожих висновків. При цьому спираючись не стільки на власний досвід переживання обстрілів на передовій, коли вгризаєшся у землю під несамовитим виттям снарядів чи мін, скільки на імбецильну неприховану злобу до всіх і вся, помножену на «ура-патріотизм», що межує з безглуздям. Бо ті, хто пройшов пекло «передка», якраз думають по-іншому. На вихідних я власне обговорював цю публікацію з давнім знайомим, що побував «там» уже двічі. Той схопився за голову: «Та я ж саме для того воював, щоб моя дружина і троє дітей тут, у Львові, ніколи не знали, як „співає“ „Піон“!».

Пропонуючи ось такий «екзотичний» спосіб вирішення електоральних проблем українців, його адепти забувають про ще один варіант, який не обговорюється у публічному просторі.

Коли б бодай одна ракета залетіла кудись глибоко у тил, то ми б, на жаль, не відчули патріотичного пориву чи проклять у бік окупанта. А що було б? А було б те, що пересічний обиватель не рвався б на фронт, аби вимістити злість на своїх справжніх кривдниках, а верещав би про бездіяльність президента, прем’єра, Міноборони, бо вони досі «не припинили цю війну». І таких «пацифістів», які свято переконані у тому, що ворог не за лінією розмежування, а у Києві, чимало. Їм вправно підспівують саме ті партії, які тепер тішаться високими рейтингами і популярністю.

Серед нас живе купа потенційних колаборантів, які готові «раді міра на зємлє», за те, що розбомбили його облуплений курятник, вчепитися у горлянку сусіда, який вважає інакше, волати про «злочинну владу», про вселенську несправедливість, уособлену не в нападниках, а у тих, хто поруч. І коли б, упаси Господь, російські ракети почали падати на наші мирні міста, ми б отримали не черги до військкоматів, щоб помститися агресору, а справжню громадянську війну.

Це — технологія ворога, яку він засвоїв ще з часів Першої світової і жовтневого перевороту. Хіба не більшовики розповідали масам про мир за будь-яку ціну, хіба не вони сіяли паніку серед населення і капітулянтство серед війська? А відтак, скориставшись «разбродом і шатаніямі», тихцем взяли владу…

Чи ми забули, як на початку 90-х вчорашні полум’яні комуністи рвали свої партквитки, переконуючи публіку, що ніколи (так-так — ніколи!) не вірили ленінським ідеям, що їх змушували співати «Інтернаціонал» і розганяти колядників… Хоча, зауважте, тоді не йшлося про фізичне виживання «червоних», а лише про те, щоб їм залишитися у звичній зоні комфорту.

Ми не знаємо чи не хочемо знати, як в окупованому Донецьку сусід «стукав» на сусіда-приятеля, звинувачуючи його в «українському націоналізмі», а відтак, коли російські найманці кидали бідаку до підвалу, тихцем вселявся у його квартиру.

Ми, на щастя, не знаємо достеменно, з власної шкури, як змінює людей справжня війна, як з їхнього нутра вилазить усе найбридкіше, найпідліше. Дай Боже, щоб нам не дізнатися про це ніколи…

Схожі новини