Кавування з президентом

Здавалося б, нормальна практика нормальної країни: президент приїхав із візитом до певного міста й захотів внести до програми відвідування такий пункт — зустріч з письменниками видавництва такого-то. Чому такого, а не інакшого?

Запитання не виникало, поки не почула його згодом від інших. Думаю, тому, що лише від початку цього року саме у цьому видавництві вийшла рекордна кількість якісних книжок. Можливо, тому, що книжки авторів виходять значними тиражами, спростовуючи розповсюджену думку про українців-нечитайлів.

Мені напередодні зателефонували з видавництва і поцікавились, які маю плани на завтра, бо запрошують на каву з президентом. Я відповіла, що у мене зустріч з дітьми в бібліотеці, ще маю уточнити, о котрій годині. Якби години співпали, відмовилася б. Колись переді мною вже поставала подібна дилема, і я не стала переносити заплановану зустріч в Івано-франківську, у книгарні Є, у той час як у Києві вручали нагороди найкращим книжкам року за версією журналу «Кореспондент». Шкода, звісно, що там все відбулося без мене, але читач важливіший. Я поважаю вибір і думку іншого, однак ця риса є у нас не надто розповсюдженою. І це ще раз продемонструвала історія «кавування з Президентом».

Зустріч з дітьми була двома годинами раніше, і теж на площі Ринок. Тому встигла і туди, і туди. Своїми враженнями поділилась того ж вечора у Фейсбуку:

«Думала буде так: президент затримується, купа охорони, сидіть-чекайте, покажіть сумки і теде. Прийшла з професійною і просто з цікавістю — спостерігати, назбирати вражень. У Копальні кави був майже звичайний день, нічого особливого, хоча сумки запропонували залишити в окремій кімнаті. Ми навіть не встигли — Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Данило Ільницький і я — як слід поговорити при каві, як прийшов Порошенко із супроводом. Єдиний з владних чоловіків подав руку й жінкам, вітаючись. В футболці. Вдягнув її просто на діловий прикид з краваткою. Зсунули докупи чотири столики, як наче прийшла компанія у кав’ярню погомоніти. Згадав, як дружина повернулася з Форуму видавців (позаминулого?), завдавши удару сімейному бюджету — книжок накупила. Сьогодні зранку побачив її за ноутбуком — виявляється, пише підручник. Показував у своєму планшеті фото трирічної онуки, переповідав її комічні вислови. Розумний, з почуттям гумору. Обличчя втомлене. До кави не цукор, а замінник. Підколював Садового, той у боргу не залишався. Перекидалися жартами. Поза тим говорили й про серйозні речі: про людей на тимчасово окупованих, про мову на прикордонні у Закарпатті, про євроколію до Львова, лоукостери, церкву, вітчизняні футболки з вітчизняними логотипами, зокрема й військовими, про українські книжки за межами України, про Бабин Яр… Дивуюся, скільки тем зачепили. До речі, щойно на сході, в Маріуполі, мені говорили: коли Порошенко до нас приїжджав, нічого не їв. Хтось там з кухні, мовляв, ділився враженнями. А тут, бачу — їсть разом з усіма, до речі, сирник. До речі, не солодкий. Назвали б його Президентським і залишили в меню. Смак зовсім не приторний.

Нічого не фотографувала. Взяла фото зі сторінки Петра Порошенка. Він написав: «Зустрівся за кавою з письменниками „Видавництва Старого Лева“, книги яких продаються по усьому світу. Дякую, що несете українську культуру у світ. Чекаємо на новинки!»

Найцікавіше почалося згодом: реакція користувачів соцмережі виявилась різною — і схвальна, і нейтральна, і агресивно-звинувачувальна. Хтось навіть написав: «Що ж, гарне було видавництво…» Чому «було»? Бо зустрілося з президентом країни? Оце так «гріх». Дехто почав висувати абсурдні підозри, називаючи агітаторами тих, хто ніколи цим ділом не займався і не буде. Подібні коментарі зазвичай багато говорять саме про тих, хто підозрює і звинувачує. Їм «все ясно», бо хіба ж може бути інакше? А інакше — це бути вільною людиною за будь-яких обставин і у будь-якій ситуації, усвідомлювати, що ти ні від кого не залежиш. Не залежиш від щедрот влади, від посад, від наближення до годівниці, від кумівства та інших «благ» із цього ж розряду. Сподіваєшся на себе, на свою працю, і на те, що зустрінеш надійних і чесних партнерів. Бути вільною людиною чи залежною — індивідуальний вибір кожного. Від влади чекаю того, щоб працювала на усіх нас загалом, мені від неї нічого більше не потрібно. Тому говорю те, що думаю, і роблю те, що вважаю за потрібне, а не оглядаюсь, зважуючи: сказати? промовчати? чи зрозуміють? Завжди знайдуться ті, хто зрозуміє, і ті, хто все перекрутить.

На тій кавовій зустрічі йшлося й про довіру до влади. Президент сказав: жодному з політиків народ не довіряє тою мірою, щоб можна було говорити власне про Довіру. І ми це підтвердили: жодному не довіряємо так, як хотіли б. Все він розуміє, і тому до нього вимоги високі. Але такими ж вибагливими маємо бути й до себе. Бо у нас часто від когось чекають по максимуму, а від себе дають по мінімуму.