«Давайте, підійду до того виродка. Він мене тюкне, і тоді зможете забрати його у відділок», —

Їдучи ввечері з роботи додому, і не підозрювала, якою шоковою буде ця поїздка. Трилер у маршрутці, неадекватний «правозахисник» під колесами і трагікомедія від розрекламованих нових поліцейських, які вирішили не завдавати собі клопоту на ніч і відпустили небезпечного «типа».

З такою поліцією навіть вдень по вулицях страшно ходити.

Щойно маршрутка рушила зі зупинки, як молодик спереду почав верещати на весь салон із добірним російським матом ледь не через кожне слово.

— Люді стоят, а у тєбя тут мєсто спєрєді пустоє. Почєму рєзінкой отгороділ? Убєрі рєзінку! — репетував «вгашений» пасажир до водія.

— Це — службове місце, — спокійно відреагував кермувальник.

Зрештою, у салоні маршрутки були вільні місця і на службове ніхто не просився. Але розлючений «тип» не вгамовувався.

— Ето ти рєшил, что тут служебноє?! Счас ти у мєня оху… ш! Давай номєр своєго начальства! Я своі права знаю. І права людєй буду защіщать.

Від матірщини на всю маршрутку вуха закладало. Заспокоювати розлюченого «корєша» взялася його супутниця, а потім і «друган» підключився з репліками: «Давай, Льоха, наше дєло — правоє».

Матюкливе соло перетворилося у тріо. Коли ж «правозахисник» почав смикатися так, що, здавалося, вчепиться якщо не у водія, то у кермо (просто на ходу маршрутки), я не витримала.

— Вгамуйте, — кричу з заднього сидіння, — цього розумника! А не вгамується, виведіть з маршрутки, поки біди не наробив.

У відповідь — нуль реакції. Водій продовжував мовчки їхати. А «правозахисник» завівся так, що аж пінився від люті.

— Що, на всю маршрутку немає жодного справжнього чоловіка? — питаю. — Чи вам все одно, що через цього типа зараз кудись вріжемося?!

У відповідь — тиша.

— Звідки ви такі розумні приїхали, що тут права качаєте? — почувся жіночий голос у салоні.

— С Украіни, — випалив «правозахисник».

— А чому тоді українською права не качаєте?

— Нє умєю по-украінскі.

— Сепаратисти чи що?

— Почєму сразу сєпари? Ми с Украіни. Із Днєпра. Магазін «АТБ» у вас тут строім.

— Не вгамуєтеся, викличемо поліцію, хай там з вами розбираються! — вигукнув хтось у салоні.

— Нє надо мєня пугать! Я уже сідєл. Надо будєт — єщьо раз сяду.

Викликати поліцію не довелося — «правозахисник» сам зателефонував, поскаржившись, що водій відгородив місце і не дає людям сідати. Потім заявив: на наступній зупинці маршрутка не зрушить з місця, поки не приїдуть поліцейські.

Щойно водій зупинився і відчинив двері, молодик зійшов і разом з «друганом» став на дорозі перед автобусом.

Коли ж кермувальник спробував зрушити з місця, всівся, спершись на переднє колесо. Пасажири почали виходити з маршрутки, водій сидів посміхаючись.

Дістала мобільний, щоб зателефонувати у поліцію. Аж тут — патрульна машина, тільки на протилежній смузі дороги. Якийсь чоловік вибіг на проїжджу частину, махаючи руками, щоб зупинити поліцейське авто. Пригальмувавши і розвернувши машину, патрульні припаркувалися перед заблокованою маршруткою. Поки троє слухали від «правозахисника» тираду про «мудака-воділу», четвертий пішов до водія. Хвилини за дві маршрутка поїхала. А «нємєстний строітєль» так розійшовся, що почав руками до поліцейських махати.

— Не тикай у мене пальцями! — розлютився патрульний. — Я сказав, не тикай!

Бачачи, що молодик не вгамовується, поліцейський відвів його убік — на розмову. Але виховна бесіда не допомогла.

Почувши, що патрульні збираються їхати геть, «правозахисник» і їхню машину заблокував, спершись на капот. А коли на спробу розчистити шлях смикнувся, «неадеквата» вклали на капот, заломивши руки. Та вже за мить він знову гуляв на свободі.

— Чому ви нічого не робите? — підходжу до патрульних, показуючи журналістське посвідчення. — Людина у маршрутці створювала небезпеку, тепер тут «бєспрєдєл» влаштовує, а ви бездієте.

— Ми не бездіємо, ми діємо у рамках закону. А закон такий, що хіба можемо щось зробити?

— Затримати людину, яка становить небезпеку для оточуючих, — це не у рамках закону?

— А за що його затримувати? От якби водій заяву написав, там би і на кримінал було.

— Чому ж ви не пояснили водію, що потрібно написати заяву? Чи це не ваша робота?

— Водіям все одно. Вони собі проблем не створюють. Навіть коли кишенькові злодії на маршруті попадаються, водії заяв не пишуть.

— Порушення громадського порядку, опір поліції — хіба цього недостатньо для затримання?

— Навіть за напад на поліцейського не завжди карають. Хіба вже до переломів дійде. А громадський порядок — які порушення? Мають бути потерпілі.

— Хіба я не потерпіла? Давайте заяву напишу, — кажу.

— І я напишу, — приєднався до розмови чоловік, який стояв збоку. — Я теж у тій маршрутці їхав.

З реакції поліцейського було зрозуміло, що ми створюємо патрульним зайві клопоти.

— Ну, привеземо ми його («правозахисника». — «ВЗ») у відділок, нас спитають, за що, і він тут же вийде.

— То давайте я підійду до того виродка. Він мене тюкне, і тоді зможете забрати його. Я на повному серйозі, — заявив чоловік.

Поліцейський розвів руками.

— Скажіть чесно: вам не гидко у такій поліції служити, яка нічого не може? — запитую патрульного.

— Мені, ні. Чому ви так погано про нас думаєте? Ми за сьогодні два «кримінали» напрацювали — за підробку документів і грабіж. Хіба цього мало?

Достатньо. Хоча третьою у списку могла б і «поножовщина» бути. Хтозна, на

які ще «подвиги» був здатен оскаженілий «правозахисник», якого так і не затримали (поліцейські просто поїхали).

— Журналіст, слишал? — на прощання чвиркнув мені, вирячивши налиті кров'ю очі, Льоха. — Я тєбя найду, поговорім.

Погроза. «Та ні, дружнє запрошення на каву», — сказали б мої «знайомі» поліцейські?