Передплата 2024 ВЗ

Щоб не повторилася кривава «йолка»...

Будь я хакером, створила б комп’ютерний вірус Memory.

Щоб активізувався із кожною кривавою датою часів Революції гідності, виводячи на мільйони моніторів наймоторошніші фото і відео тих подій. Примусові п’ятихвилинки пам’яті — не маніяцтво. Для народу це було б щепленням від байдужості, відчаю, внутрішнього рабства. Для влади — нагадуванням про те, що ні Ростова, ні далеких Панами із Кіпром на всіх не вистачить. Скільки б не заколисували себе обивателі високих київських пагорбів сподіваннями, що розчарований у «революційних Мойсеях», втомлений війною і втихомирений розумінням небезпеки від розхитування човна народ не вийде «воювати» на вулиці, це не більше ніж самонавіювання. Полум’я згасло, але вентиль народного гніву, як звичайний, газовий, не перекриєш. Коли концентрація невдоволення зашкалює, достатньо іскри, з якої може знову спалахнути вогонь.

Переглядаючи відео розправи гієн у міліцейських шоломах над студентами у ніч на 30 листопада 2013 року, зловила себе на думці, що даремно зарікалася: «Якщо завтра — Майдан, десять разів подумаю, виходити на вулицю чи ні, їхати до Києва чи примкнути до «диванної сотні». Дякувати Богу, кров у мене з негативним резусом боягузтва. На болячку «моя хата скраю» не скаржуся. Просто набридло розчаровуватися, усвідомлюючи, що хтось намагається використати тебе як маріонетку. За першої-ліпшої нагоди ляльководи пробують прив’язати до твоїх рук і ніг невидимі ниточки та смикати за розписаним сценарієм. І чим щиріше віритимеш, що тобою керують лише благородний гнів, гідність, прагнення справедливості і відчуття надійного плеча тих, хто навіть проти танків готовий стояти з тобою поруч, тим вища майстерність ляльководів.

Є моменти, які людина пам’ятає все життя. Серед пам’ятних для мене — емоції, які пережила 30 листопада і 1 грудня 2013 року. Пригадую, як, почувши у ранковому випуску новин про побиття «беркутівцями» студентів на Майдані, поглянули з чоловіком одне на одного, читаючи в очах одне і те ж: «На Київ!». У горлі наче застряг клубок, сплетений із рішучості, болю і ненависті. Там бугаї з кийками дітей калічать, а ми тут, подалі від небезпеки, будемо кривавий режим проклинати?! Тоді здавалося, навіть якби усі шляхи до Києва перегородили бетонними загорожами, все одно до столиці прорвалися б! Гнів окриляв, не залишаючи місця ні страху, ні сумнівам. Вже за кілька годин були у Києві. Після кривавого беркутівського «бенкету» на Майдан вийшло у сотні разів більше людей, ніж у перші дні протесту, збуреного ганебним непідписанням Угоди про асоціацію з Євросоюзом. На місці, яке озвірілі «беркутівці» окропили кров’ю євромайданівських відчайдухів, виріс пам’ятник народної ненависті до Януковича і його режиму. Металевий скелет головної «йолки» обвішали похоронними вінками і плакатами-«прокльонами».

Після кривавого 30 листопада настало багряне 1 грудня. Тоді, під час подій на Банковій, вперше побачила «майданівську» кров не з телеекранів, а на власні очі. З затуманеного сльозогінним газом й оглушеного шумовими гранатами натовпу виносили напівпритомних хлопців і дівчат. Після чергової атаки «Беркуту» відтіснені на Інститутську люди стояли і розгублено прислухалися до новин з передніх рядів. А потім знову рушали у напрямку Банкової. Дорогою розступалися перед машинами «швидких», в яких допомогу надавали одразу кільком пораненим. На бордюрі біля нас сидів хлопчина з закривавленим бинтом на голові...

Перша кров на Майдані не стала останньою... Досі не хочеться вірити, що ті, хто прийшов до влади шляхом, протореним гідністю і безстрашшям кращих, життями Героїв Небесної сотні, не винесли уроків із тих подій.

Як показали результати свіжого дослідження, проведеного чотирма соціологічними компаніями, 60% українців є противниками масових протестних акцій. І лише кожен десятий готовий приєднатися до таких протестів. Але кожен 10-й — це три мільйони дорослого населення України! Так, більшість із них не вийде на вулиці на заклики політиканів. Навіть черговим підвищенням тарифів за комуналку чесний мільйон (без проплачених мітингарів) на протести не виведеш. Люди навчилися терпіти, піддаючись на всюдисущі чиновницькі виправдання негараздів війною. Але чи стерплять, якщо, не доведи Господи, одного чорного дня з Донбасу привезуть одразу сотню трун убитих воїнів? Чи пробачать, якщо завтра у Києві оголосять, що задля уявного миру на Донбасі Україна повертає окуповані території на капітуляційних для неї путінських умовах?

Навіть якщо на вулиці вийде кількадесят тисяч протестувальників, ніхто не дасть гарантій, що «ляльководи» не скористаються мирною акцією, аби спровокувати масштабне криваве протистояння. Враховуючи кількість зброї на руках, про наслідки і думати страшно. То, може, тим, хто вирішує долі мільйонів українців, нарешті час подивитися на себе у дзеркало історії і замислитися? Щоб чергова крапля народного гніву не стала останньою у дедалі повнішій чаші терпіння.

Схожі новини