Таємний приятель

Є в колективі колишніх безпритульних така добра традиція. От, скажімо, виїжджають вони влітку на кілька днів на відпочинок у гори. Першого ж вечора тягнуть з торбинки записки з іменами своїх товаришів. Чиє ім’я побачиш на папірці, тому й будеш усі ці дні таємним приятелем. Незважаючи на те, як ставишся до цієї людини, чи ви товаришує­те, а може, між вами траплялися непорозуміння й сварки, — усе це в цій грі нічого не важить, бо саме цій людині вам слід протягом кількох днів робити приємні сюрпризи і маленькі подарунки, дбати про неї, допомагати. Але — обов’язкова умова — щоб вона не здогадалася, від кого йдуть ці знаки уваги.

Уявіть, хтось приносить вам ранкову каву і каже: це від твого таємного прия­теля. Згодом на своїй тумбочці знаходите букет польових квітів у склянці з водою. А під час походу в гори звідкісь беруться запасні шкарпетки, про які ви вчасно не подбали. І це все при тому, що одночасно ви теж є комусь добрим приятелем. Необхідність піклуватися про когось, нехай навіть згідно з правилами гри, діє на кожного фантастично. «Оселівці» розповідали мені, що навіть важко сказати, що запам’ятовується більше, — те, як хтось про тебе піклувався, чи те, як ти про когось. Розповідали, як намагалися непомітно покласти в кишеню цукерку, залишити записку з побажанням гарного дня... Як, їдучи раніше додому, просили когось і далі передавати милі дрібнички своєму підопічному. Для багатьох важливішим було це відчуття “я дбаю про когось”, аніж “хтось дбає про мене”. Хоча і одне, і друге допомагало відкрити у собі приховані можливості. Правила гри підказали правила життя, а до доброго, як відомо, швидко звикаєш...

Чудовий психологічний експеримент для будь-якого колективу: оголосити кілька днів під знаком “Таємного приятеля”, навмання вибрати собі підопічного (якщо витягнеш записку із власним іменем — закинути її назад і взяти іншу), водночас самому стати таємним приятелем для когось. Не завжди це буде симпатична вам людина. Хіба не цікаво, яким буде результат? Хтось провалить цей іспит, бо не вміє піклуватися про інших, не знає як, думки в цьому напрямі не звикли працювати... Але ж можна спробувати, можна повчитися... А комусь жодних надзусиль не треба, бо звик думати не лише про себе. 

Наприкінці гри кожен має розповісти про свої “підозри”, назвати ймовірне ім’я свого благодійника. Виграє справжній таємний прия­тель, тобто той, кого не розкрили, хто діяв так, щоб не дати підстав здогадатися про себе. 

І, до речі, у тому, щоб бути благодійником-інкогніто є своя привабливість. Одна справа — допомогти комусь, щоб він знав, хто це зробив. І зовсім інша — допомагати, залишаючись у тіні...