Нахаба у черзі не стоятиме. Нахаба чергу обійде...

У відділенні “Ощадбанку” на Валовій — аншлаг. Сьогодні — передостанній день, коли можна оплатити комунальні послуги.  Віконечка - три, але черга одна, загальна.

Стаю у кінець “шеренги”. “О, може, я ще у магазин встигну збігати. Скажете, що я — за вами!” - кричить у самісіньке вухо жіночка середніх літ.

У черзі помічаю кілька людей похилого віку - дідуся з ціпком і бабусю, яка просить людей подивитися, чи ті квитанції взяла, бо навіть в окулярах не може прочитати, що там написано. Молодші їх не пропускають, а стареньким навіть у голову не приходить про таке просити. У черзі, як перед Богом, - усі рівні.

Раптом у банк впевненим кроком заходить чоловік років 60, підходить до віконечка, яке щойно звільнилося і дістає з внутрішньої кишені куртки квитанції. Хворим не виглядає, руки — не спрацьовані (видно, що нічого важчого за барсетку чи папку з паперами ніколи не носив), одягнутий не зі секонд-хенду. Молодий чоловік, черга якого якраз підійшла, нагадує нахабі, що той, як і всі, мав би стати у кінець “колєйки”. “Добре, добре”, - наче погоджується той, легенько штовхає свого опонента плечем і передає квитанції касирці. “Прошу не обслуговувати того пана, бо він не відстояв черги”, - звертається молодий чоловік до працівниці банку. Та розводить руками і бере квитанції. “І що мені робити — битися з ним?” - запитує чоловік. Касирка, не реагуючи на його слова, продовжує клацати по клавіатурі. Нахаба стягує кепку на потилицю і кидає зверхній погляд на натовп, який без особливого зацікавлення спостерігає за “виставою”. Мовляв, “ну що, стадо овець, моя взяла?”. Молодий чоловік обертається у бік черги: “Люди, ви так і будете мовчати?”. У відповідь — тиша. Тільки старша пані біля мене пропищала... “Хам!”. Але так тихенько, що я ледве розчула.

Не знаю, як діяти. Покликати охорону банку? Зателефонувати у поліцію? Дивлячись на знуджені обличчя людей у черзі, розумію, що будь-який з цих варіантів викличе у них лише злість. Їм байдуже, що хтось проігнорував загальні правила. Їм легше покірно почекати ще п’ять хвилин, ніж півгодини доводити свою правоту.

Згрібши квитанції, пан у кепці повільно “проплив” повз тих, хто так і не наважився поставити його на місце. А за кілька хвилин з банку вийшов молодий чоловік, який марно апелював до їхньої гідності. Помітила, що замість правого ока у нього — протез. “На передовій воювати було легше, ніж тут, у тилу”, - зітхає...