Збудуймо Україну як сучасну європейську національну державу?

Чому не досягли успіху напрацювання, вистраждані багатьма поколіннями українських державників, включаючи часи Холодноярської республіки і УПА? Як протистояти неоімперіалізму зараз, коли поневолювач почав «ставити» не на одного «свого», а на цілу шеренгу «своїх»?

Для того, щоб усе це зрозуміти, доцільно з’ясувати: чому ми опинилися у  теперішньому стані: що пропонувалося, що не зроблено, що обов’язково треба зробити, аби існувала і процвітала наша держава?

Український шлях до теперішньої кризи

Серед інших, є чотири визначальних чинники, що супроводжували Україну до нинішньої кризи:

1. Наприкінці 80-х — початку 90-х, республіка УРСР за потенціалом вважалася однією з найсильніших у світі. А через 25 років незалежна Україна (у тих самих межах!) є однією з найбідніших у світі. При цьому, практично ніхто не замислювався над тим, що тоді, в 1991-му, Україну оцінювали за моделлю національної держави, характерною для більшості держав у Європі. А 25 років у нас діяла інша модель - так званого ліберального утворення без національних ознак і традицій, яка виявилася неприйнятною на наших теренах.

2. Так само відносно просто пояснюється високий рівень підтримки незалежності України на референдумі у 1991-му році минулого століття (понад 90%): 

Мало хто замислюється над тим, що на фоні деукраїнізації СРСР і всіма іншими імперіями, до яких входили наші етнічні терени, високий показник підтримки української незалежності був обумовлений, зокрема, співпадінням позицій різних категорій населення - тих, хто прагнув української незалежності, як національної держави, і тих, хто хотів незалежності держави без національних ознак.

По-перше, це ті та послідовники тих, хто віками виборював українську державність. Вони акумулювали напрацювання, традиції та сподівання націй і передавали їх наступним поколінням, плекали національні мови, культури тощо. Наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття живучі тоді державники об’єднав монолітний Народний Рух України. До нього увійшли люди різних етносів, релігій, мов, культур. Вони володіли теоретичними і практичними напрацюваннями як розбудовувати незалежну  державу  в цілому  і майже по кожній галузі. Але цих людей не пускали у владу.

По-друге, була категорія людей без національних переконань, які були готові розбудовувати нашу державу як адміністративне утворення без українських ознак, такий собі малий СРСР. Мовляв, «сами порулим, без вказівок Кремля». Вони не знали, не розуміли і не сприймали цінностей українських державників. Їх світогляд і система цінностей формувалися у лояльних до правлячого режиму умовах - в сім’ях, робочих і навчальних колективах. Саме такі люди часто попадали у владу.

По-третє, між згаданими ментально-протилежними категоріями населення УРСР були люди із змішаною психологією: вірили у перспективність радянського способу життя і одночасно цінували українські надбання. Співвідношення між такими переконаннями оцінити важко, оскільки національні цінності у цих людей, як правило, були індивідуальними — таємними. Такі люди інколи потрапляли у радянську владу, зокрема, завдяки  професіоналізму.

По-четверте, в УРСР у 91-му були люди з типовою радянською ментальністю ("мой адрес не дом и не улица"…). Вони були проти державності України. Такі люди також, як правило, попадали у владу.

Отже, на референдумі 1 грудня 1991-го року, який дав однозначні юридичні підстави для незалежності, перших три згаданих категорії підтримали державність України, хоча їх мотиви відрізнялися. Значною мірою, це сталося «завдяки» неспроможності ЦК КПРС і спецслужб Кремля не допустити об’єднання національних, насамперед українських сил, зокрема НРУ, який об’єднав і більшість українських державників, і більшість патріотичних сил.

3. Українські патріотичні сили, як основний внутрішній чинник розбудови держави дробили на багато партій, партійок і громадських організацій, патріотів дискредитували, репресували, переслідували, залякували, нейтралізували, вбивали, їм брехали тощо.

4. Раніше Росія покладала свої надії на одного «свого» представника -  ми йому протиставляли альтернативу. А приблизно з 2004-го РФ «ставить» на кількох.

 25 років ми розбудовували українську державу за моделлю СРСР, яка неприйнятна на наших теренах. Не спрацювало! Отже,  систему треба змінювати!

Після згаданого референдуму, незалежна українська держава успадкувала, на жаль, більшість радянських «надбань». Влада залишилася майже незмінною. Її очільники після проголошення незалежності вихвалялися «пробудженням» національної самосвідомості й великим досвідом державного управління. Часто це було щиро. Однак, ні ментально, ані по суті вони виявилися не готовими реалізувати, або хоча би врахувати, напрацювання попередніх поколінь українських державників. При вирішенні кадрових питань шукали собі подібних та сторонилися національно свідомих елементів. Мало хто з них замислювався на тим, що їх досвід «радянський», а тому демократичній державі не завжди підходить, а часто є навіть шкідливим. Хоча, ніде правди діти, чимало з тих, хто працював в СРСР, довели, що можуть бути успішними управлінцями і державними службовцями в нових реаліях. 

Вийшло так, що весь цей час ми розбудовували переважно так звану ліберальну (а насправді   деформовану космополітично-олігархічну) державу — по суті на кшталт СРСР, а оцінювали за іншою моделлю.

Як наслідок, живемо у радянській системі зі зміненими назвами органів, структур та установ. Маємо олігархічну державну систему зі збіднілою переважною більшістю населення; державу з ослабленою владою і значною корупційною складовою, низьким ВВП та неефективним державним апаратом; влада і суспільство мають різні ментальності, живуть у різних світах .

Між українською національно свідомою частиною суспільства, з одного боку, та неукраїнською частиною суспільства, включаючи владу, з іншого, був і є ментальний розрив.

Українські напрацювання попередніх поколінь не сприймалися та ігнорувалися. А в час українського відродження у 2005 — 2009 рр. більшість намірів не були підтримані. Часто - через «радянську» ментальність середньої і нижньої ланки держслужбовців .

І внутрішній, і зовнішній чинники, включаючи теперішню агресію, руйнували і руйнують становлення процвітаючої України.

Принци побудови  української держави та засадничі реформи.

Отже, було би логічним не вдосконалювати те, що є, а творити українську національну державу за загальноєвропейськими принципами, де нормально розвиваються всі її складові та всі напрямки, без напружень, як в імперіях. Таких держав — більшість у Європі, напрклад, сусідня Польща. При цьому слід виходити з того, що наш народ мультиетнічний, багатомовний, багаторелігійний. Така держава передбачає сильні та заможні і народ, і меншості, включаючи нацменшини та владу; здатна ефективно протистояти всім і внутрішнім, і зовнішнім загрозам і т.д. Розбудова української національної держави дасть можливість сповна врахувати і попередні, і сучасні розробки з державотворення. Це не означає, що колишні напрацювання мають бути використані, як «калька» - їх треба опрацювати у нових реаліях, врахувавши позитиви і помилки 2005 — 2009 років.

Пропонується, як і в 1991-му, серед інших, такі принципипобудови національної держави:

• єднання української нації;
• обов’язковою вимогою до кожного українського держслужбовця є патріотизм;
• всі претенденти на посаду у владі є прозорими щодо власності, прибутків і видатків;
• Росія є основним недругом України і може бути тільки рівноправним партнером;
• опора на кадри, які сформувалися на основі цінностей більшості нашого народу;
• забезпечення оптимальної зайнятості українського населення;
• українська економіка має бути максимально замкнутою і готовою бути без імпорту;
• перш, ніж звільняти працюючих, їм мають бути запропонованіпривабливі робочі місця.

Цими принципами мали би керуватися усі українці, насамперед державні службовці при виконанні будь-яких робіт.

Реформи поділяються на стратегічні (засадничі), які визначають саме існування держави, і тактичні, які визначають темпи розвитку держави чи окремих галузей, її осучаснення.

До засадничих реформ відносяться, зокрема, такі:

1. Оптимальна система набуття громадянства України. Дивно виходить: після згаданого референдуму, на якому за незалежність проголосували 90,32% з 84,18% мешканців УРСР, які мали право голосувати, українське громадянство отримали всі, проживаючі на той час на території нашої республіки. Тобто -  і близько 10% противників української незалежності. Хоча всі ті, хто проживає у нас, але не бачить себе громадянином України, мали би або покинути Україну, або отримати лише довічне право на ПМЖ (постійне місце проживання) з обмеженнями щодо виборів і державної служби. Цю помилку 90-х років треба виправляти з урахуванням українських національних інтересів і світового досвіду.

2. Ефективна кадрова політика на державній службі. У нас переважає радянська спадщина. П-перше,  кадрову політику на державній службі визначає перша особа відомства (міністерства, адміністрації, організації і т.д.) часто на підставі особистої відданості. По-друге, держслужбовець не обов’язково  сповідує українські цінності. По-третє, від співробітника вимагається фахова підготовка в рамках імперських цінностей.

Українська державна кадрова політика має передбачати: український патріотизм; відсутність особистого фактору керівника; наявність фахових навиків або здатність до засвоєння відповідних фахових навиків, характерних для демократичних суспільств, а не імперій тощо.

Необхідно радикально спростити відкликання неефективного працівника з посади у владі, чітко дотримуючись українського законодавства.

3. «Інвентаризація» всіх наших потреб і можливостей, включаючи експортні можливості та імпортні потреби. На основі її результатів змоделювати функціонування та розвиток держави і максимально замкнутої української економіки, передбачивши: розвиток; скорочення, ліквідацію існуючих, створення та розвиток нових. Згадана модель має обов’язково передбачати, щоб українська економіка, зважаючи на агресивність сусідства, при потребі могла би обходитися без імпорту з країни-агресора. Загалом  імпорт запроваджується лише за нормальних відносин з країною-експортером і лише на конкурсній основі з урахуванням   національних інтересів, зокрема - збереження робочих місць у нас. Лише на основі результатів такої «інвентаризації» можна об’єктивно планувати і розвивати конкретні галузі економіки та державу в цілому, оцінювати її реальний стан і перспективи. Інакше буде те, що було і є: раніше гроші з економіки йшли в партійний апарат КПРС, тепер — в кишені олігархів.

4. Оптимальний адміністративно-територіальний устрій нашої держави.  Розділяючи УРСР на 25 областей і 490 районів, імперський СРСР успадкував і розвивав одну з ключових функцій імперій — закабалення українського етносу. Тепер доцільно скоротити кількість (на порядок?) областей (за спільними цінностями мешканців?) та укрупнити (в 4 — 5 разів?) райони (за традиціями?), зосередивши там основу місцевої влади, а не, як було УРСР - в обласних центрах.

5. Нова структура формування собівартості продукції і послуг, яка обов’язково має передбачати, що частка зарплати становить 40 — 60%.

6. Ефективна українська влада і захист від «п’ятої» колони.

Неефективність, і навіть слабкість влади в Україні, обумовлена спадком від СРСР - коли у будь-якому міністерстві чи відомстві всі рішення (і стратегічні, і тактичні) приймаються керівництвом, не враховуючи думки держслужбовців, які безпосередньо відповідають за даний напрямок. Діяльність рядових чиновників у деякій мірі позбавлена сенсу, а відтак відомство, яке вони представляють, є малоефективним. Останнім часом багато таких держслужбовців механістично скоротили, зберігши саме відомство. Таким відомством легко маніпулювати ззовні (впливати, володіти інформацією) — з цією метою часто використовуються агенти впливу і колаборанти, тобто - «п’ята колона».У контексті реформування існуючої системи влади було б  доцільно, принаймні на перехідний період (4 - 5 років), забезпечити  «зміщення згори донизу» точки прийняття рішення і таким чином, зокрема, підвищити відповідальність і ефективність рядових співробітників, а відтак — ефективність всієї владної системи. Крім того, це ефективний спосіб мінімізації впливу антиукраїнських елементів.

Варто, звичайно, доручити боротися з «п’ятою колоною» українським правоохоронним органам. Однак,  їхніх зусиль, серед іншого, не вистачить, аби нейтралізувати існуючих і упередити імплементацію нових агентів. А розширювати правоохоронні органи не припустимо.

7.«Перезавантаження» правоохоронної сфери. Позитивним кроком є запровадження поліції, замість радянської міліції. Але решта правоохоронних органів в нашій державі збереглися, по суті, такими, як були в УРСР. Хоча ще на початку 90-х пропонувалося, щоб певний час (2 — 3 роки) існували дві паралельні структури (міліція, КДБ (тоді ще не було СБУ), прокуратура, суди) з поступовим «перетоком» частини кадрів через народну оцінку («фільтрацію») зі старих у нові структури. До цього пропонувалося додати набір нових кадрів при зменшенні до середньоєвропейського рівня їхньої загальної чисельності.  Доречно згадати, що у Львові ще в 90-х роках створено муніципальну варту, на базі якої  напрацьовувався національний досвід для можливого запровадження в інших регіонах. Тепер цей досвід може бути актуальним.

8. Реформувати українську енергетикуз метою унезалежнення від РФ.

9. Запровадити українську фінансово-банківську систему, включаючи валюту.

Процвітаюча європейська національна держава Україна.

Кожну із згаданих засадничих реформ вартувало би поглиблено опрацювати і сформувати план їх втілення. За оцінками 90-х років минулого століття, для втілення п.1 треба 1 рік; пп 2-4 — 1-2 роки; 5—7 — 2-3 роки; 8—9 - 5-6 років.

Впровадження згаданих принципів і реформ означає, що в процесі творення нової України треба «перезавантажувати» всю владу, а не тільки змінювати окремих  посадовців верхньої ланки, як це було дотепер. При цьому при призначенні на кожну державну посаду треба керуватися індивідуальним підходом. Довелося б переживати кадрові «турбуленції» - змінювати чиновників доти, доки не буде знайдений прийнятний.

Неприйнятним для України є використання носіїв неукраїнського досвіду для прийняття державних рішень. Адже ті, хто тут не формувався, як індивід і фахівець, об’єктивно, при всьому бажанні, не можуть відчувати всіх особливостей розвитку нашої нації, української ментальності, традицій, а відтак приймати виважені однозначно позитивні для нашого народу рішення. Для врахування при українському державотворенні зарубіжних напрацювань, можна і треба залучати іноземний досвід шляхом призначення визнаних іноземних фахівців радниками. Однак рішення мають ухвалювати тільки місцеві кадри.

Необхідною умовою такого перезаснування нашої держави, як національної, окрім згаданого патріотизму державних чиновників та інших чинників, є єдиний порив українського народу і формування ним нової, національно-патріотичної, неолігархічної влади. Є багато  варіантів (механізмів) творення такої політичної сили. Один з них — фактичне об’єднання зусиль всіх національно-патріотичних сил України при переважанні державних інтересів над особистими амбіціями (на кшталт НРУ кінця 80-х років — початку 90-х минулого століття).

Крім цього, враховуючи практичний досвід останніх століть, треба створити систему ефективного протистояння відпрацьованій імперіями традиції дискредитації, нейтралізації чи ліквідації українських патріотів, лідерів громадської думки та патріотичних сил. Навпаки — треба налагодити систему підготовки кількох (кількох десятків?) кандидатів на зайняття найвищих посад, їх підтримки і захисту.

Та найважливіше - змінювати ментальність формування суспільної думки: в авторитарних режимах позиція влади формує думку народу, а в демократичних   думка народу визначає позицію влади. Зміна ментальності процес довший, ніж 5 — 10 років, особливо коли є активна протидія цьому  ззовні.

Як один з прикладів неналежної діяльності можна згадати ситуацію з Нідерландами після референдуму там щодо асоціації Україна — ЄС. Якщо б в державі, в т.ч. у системі української дипломатії, були запроваджені згадані принципи і реформи, у посольстві України в Нідерландах була би оптимальна кількість співробітників і нормальне фінансування, то можна було б вимагати відповідної роботи посольства, а відтак очікувати позитивного налаштування населення до України на референдумі. Проте нема ні першого, ні другого, ані третього. Загалом виходить дивно: на дипломатію покладаються великі надії, а  дипломатичний корпус скорочується.

Фактично йдеться про заснування держави заново - за новою моделлю, яка була б органічно більш прийнятна на наших теренах, аніж теперішня. Інакше наша держава приречена бути колонією з постійною загрозою розпаду, якою б не була її назва: Україна, УРСР чи Малоросія.

 Втілення згаданих принципів і реформ сприяло би також посиленню держави Україна, а відтак - протистоянню зовнішній агресії, в т.ч. сьогоднішній з боку РФ.