Не намагайтесь стати вовкові ватажком

Кілька порад фахівців для тих, хто прагне завести собі друга-хижака.

Розмова, що починалася з новим знайомим із книжок та романів про вовків, несподівано вивернула на запитання: “Де можна взяти собі маленького вовчика? В якому господарстві?”. Оце так бажання... Не варто цього робити! Сказала й замислилась: а що відповідають на такі запитання професіонали?

Звертаюсь до головного мисливствознавця Львівщини Василя Бурмаса: чи доводиться йому чути подібне? Звісно, таке трапляється. Але завжди відповідає: скільки вовка не годуй, він до лісу втече. І це стосується не лише хижаків, а й будь-яких представників фауни, навіть козуль та диких качок. Марна річ, каже, намагатися тримати на своєму обійсті у вольєрі диких звірів. Нічого доброго з цього не буде, а проблем не уникнути. До того ж вилучати дитинчат вовка з природи — незаконно.

Василь Бурмас охоче розмірковує на запропоновану тему: “Природне середовище для вовків — це ліс і тільки ліс, хижак народився на волі — там його доля. А забрати його до людей — це все одно що людину відправити до лісу. Відомі випадки, коли навіть хижаки, народжені у неволі та виховані людиною, одного дня виходили з-під контролю й нападали на своїх вихователів, дресирувальників, годувальників. Настане час, і маленьке вовченя, таке миле й пухнасте, підросте і захоче свого, його дика сутність візьме гору... Доведеться людині гірко шкодувати про свій експеримент. Не можна порушувати закони природи, вовк має жити у зграї, а не біля людини”.

До відомої української дослідниці хижаків, зокрема й вовків, Марини Шквирі приблизно раз на місяць-два звертаються по консультацію люди, які запланували собі завести вовка. Хто ці відчайдухи? Від романтиків (“я буду його любити, він любитиме мене”) до пересичених матеріальними благами скоробагатьків (“маю все, окрім вовка”). Марина добре знає вовчу натуру, до того ж їй самій доводилося певний час тримати у себе вовка, бо не було куди прилаштувати нікому не потрібного звіра. Дослідниця навіть написала своєрідну “пам’ятку-порадницю” для любителів дикої природи на власному обійсті, після прочитання якої відпадають екзотично-егоїстичні бажання.

У цих порадах — і про харчування (дуже дороге), і про лікування (теж недешеве), і про облаштування оселі для вовка... Звичайний, хай і міцний, вольєр вовк неодмінно розбере, зламає, підкопає і втече. Тому вольєр, якщо вже так склалося, має бути особ­ливим — з фундаментом, з триметровою загорожею з відкосами всередину, бо вовк чудово стрибає по сітці. І багато чого ще має бути у такому “домі”. А про квартиру, дачу, собачі вольєри на території ресторану, приватного дому у місті “забудьте одразу”, радить Марина, бо “це завжди погано закінчується”.

Як виховувати — ключове запитання, на думку фахівця. Це ціла наука. Однак якщо господар хоче з вовка зробити собаку — нічого не вийде. “Вовк піддаєтся дресурі. Його емоційний інтелект та соціальна чутливість перевищують будь-які похвали. Але у вовків свої правила...” Марина попереджає (і в цьому вони одностайні з Василем Бурмасом): можна працювати зі звіром щодня, успішно спілкуватися, але це не зробить його безпечним. І особливо — для дружини, дітей, гостей...

Одного дня навіть дуже спокійний і дружній вовк зробить спробу змінити ієрархічний порядок у “зграї”. Якщо людина заграється до того, що постановить собі неодмінно стати “ватажком”, то Марина Шквиря лише іронізує з цього: “Приходьте, коли у вас будуть такі м’язи на шиї, як у вовка, і такі зуби з пазурами. Я стільки бачила ідіотів, що спочатку залякували молодого вовка та «ієрархію» вибудовували, а тоді з лопатою до вольєра боялися заходити і задницю в лікарні штопали”. 

Отже, місце вовка — у дикій природі. Що ж порадити тим, хто, попри все, залишається одержимим ідеєю завести друга-вовка? Маринина порада така: є породи собак, виведених і визнаних, що поєднують вовчу зовнішність та собачу адекватність. Чеський вовчак, скажімо. Якщо вже так хочеться вовка — заведіть вовчака.

Фото з ФБ дослідниці