Чи є шанс повернути окуповані землі?

Роздуми про мотивацію агресора і уроки для України.


Пан Ходорковський знову не знає, чи віддав би Крим, якби це від нього залежало... На відміну від Ходорковського, пан Каспаров, російський опозиціонер в еміграції, впевнений, що повернення Криму має бути першим політичним актом російської влади, що прийде на зміну нинішній. Пан Каспаров не має відношення до нафтобізнесу... Про що це свідчить? Що рішення захопити Крим прийняли люди, пов’язані з нафтогазовим бізнесом. З їхньої точки зору це настільки ласий шматок, що можна піти на порушення міжнародного права і принципів співіснування в Європі, які встановилися після Другої світової війни.

Запаси газу на дні моря біля Криму становлять 1,5 трильйона кубів. Якщо взяти до уваги, що в Україні видобувається 19 мільярдів кубів на рік, то це 80 років видобутку. Потенційно Україна могла би експортувати газ до Європи і конкурувати з Росією. І це в той час, коли американські експортери скрапленого газу приготувалися конкурувати з Росією на цьому ж ринку. Тому захоплення Криму, окрім політичного, мало і суто економічне підґрунтя. Мета — недопущення експлуатації цих родовищ, щоб зупинити падіння цін на газ. Санкції з боку США, які не дають змоги російським компаніям видобувати газ самотужки, влаштовують Росію. Тому що газ там не буде видобуватися і не збиватиме ціну. Те саме стосується і видобутку нафти на шельфі Криму. В умовах низьких цін на нафту кожна тонна, що могла бути там видобута, знижує ціну нафти. 

Це, звичайно, не означає, що Росія готова повернути Крим, якби ціни на нафту знову зросли до 100 доларів за барель. Навпаки, вона розраховує на свій досвід переговорів з найбільшими компаніями світу, щоб заохотити їх спокусливими контрактами, а ті би, своєю чергою, лобіювали їхні інтереси перед своїми урядами. 

На Донбасі нафтогазовий бізнес Росії не має таких інтересів. Від окупації Донбасу виграли російські експортери зброї, яким вдалося збільшити обсяг продажів до 27% світового експорту (на другому місці після США). Пан Чемезов, генеральний директор корпорації «Ростех», наводить загальну цифру продажів — 13 мільярдів доларів. Після того, як заводи-конкуренти російських експортерів на окупованих територіях були закриті, а обладнання вивезене до Росії, можна би було Донбас посадити назад на шию України. Але в Кремлі вирішили, що вигідніше підтримувати там напруження. 

Чи є слабкі місця в позиціях Росії, які Україна могла би використати на свою користь? Так, це зовнішні борги державних і приватних компаній Росії, що сягають 550 мільярдів доларів. У 2017 році Росія має виплатити 72 мільярди доларів. Історія вчить, що в України з’являлися шанси здихатися «братерських» російських обіймів тільки тоді, коли Росія дефолтувала по своїх зовнішніх боргах. Так було у 1917 році коли постріл крейсера «Аврора» сповістив кредиторам, що Росія не виплачуватиме боргів. Так було в 1991 році, коли проголошення незалежності України збіглося у часі з заявою Радянського Союзу про неспроможність обслуговувати свої зовнішні борги у грудні 1991 року. 

Коли Росія не може або не хоче платити борг, вона бере гармошку, запрошує на танок ведмедя і гірко плаче у нього на грудях. Публіка співчуває, а кредитори списують борги. Саме так було у 1998 році, після чого пан Чубайс, заступник прем’єра, похвалявся, як вони «кинули» іноземних кредиторів на 40 мільярдів доларів. 

Але у кредиторів коротка пам’ять. У період шаленого зростання цін на нафту на початку цього століття Росія набрала боргів на 750 мільярдів доларів. З моменту падіння цін на нафту в 2014 році їй героїчними зусиллями вдалося зменшити цей борг до 550 мільярдів. Але є надія, що 100-ліття з дня пострілу «Аврори» вона зустріне новим дефолтом. У цьому випадку Україна і Росія повернуться до міжнародно визнаних кордонів, а в Європі запанує мир на довгі роки? 

На жаль, є серйозні перешкоди на шляху до такого оптимістичного сценарію. Найбільшими кредиторами Росії є австрійські, італійські, голландські, французькі і шведські банки. Для деяких з них дефолт Росії міг би означати банкрутство, і вони будуть робити все від них залежне, щоби врятувати боржника. Вже обидві палати французького парламенту виступили за пом’якшення санкцій. Якщо Росія не здефолтує, то і не віддасть захоплені території. Чи буде це означати, що немає надії на повернення земель у найближчій перспективі? Зовсім ні. Бо навіть як Росії і вдасться уникнути дефолту, нікуди не зникнуть причини, що призвели до боргової кризи. Капіталізм, який встановився на теренах колишнього Радянського Союзу, зокрема в Україні і Росії, нежиттєздатний. Це не зовсім точний, але прийнятний переклад англійського слова unsustainable, який вказує, що довго так тривати не може. 

Цей капіталізм неминуче призводить до нестачі коштів в бюджеті. По-перше, компанії-монополісти не сплачують податків у повному обсязі. По-друге, ті бюджетні кошти, що все ж таки збираються, вкрай неефективно витрачаються на тендерах з завищеними цінами. По-третє, відсутність конкуренції створює надприбутки, які використовуються для хабарів високопосадовцям з метою втримати монопольне становище на ринку. Все це не сприяє залученню нових інвестицій. Без інвестицій скорочується база оподаткування і зростає дефіцит Пенсійного фонду України, який у 2016 році становить 145 мільярдів гривень. Це призводить до зовнішніх запозичень, які щороку збільшуються і борг стає таким, що його неможливо обслуговувати.

 Ще одна причина нежиттєздатності — зубожіння більшої частини населення, оскільки зарплати зростають тільки, якщо є конкуренція за робочу силу та інженерно-технічний персонал. А як немає нових інвестицій, то й немає цієї конкуренції. 

Все це призводить до ситуації, коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому. У нас ця ситуація виникає швидше, ніж у Росії, бо у них прибутки від нафти і газу довший час дозволяють робити вигляд, що така економіка може існувати. 

Українські фінансово-промислові групи мусять дійти спільного висновку про демонтаж цієї системи і перехід до цивілізованого капіталізму. Там немає надприбутків, але й немає загрози втрати бізнесу через нечесну конкуренцію або в результаті народних повстань. Робити це слід швидко. Саме тому слід відокремити бізнес, який працює в Україні, від бізнесу на окупованих територіях Донбасу. Візьмемо, для прикладу, пана Сергія Таруту. Він є власником 25% Алчевського металургійного комбінату, який розташований на окупованій території. Він вважає себе проукраїнським діячем! Якщо Тарута висловиться за демонтаж нежиттєздатного капіталізму, то в нього російські конкуренти відберуть ті 25%, бо у Росії поки що ніхто не збирається цей капіталізм демонтувати.

Коли ж всі тарути зрозуміють, що по-старому жити менш вигідно, ніж у вільній Україні, вони швидко заспівають «Марсельезу» на новий лад, що буде починатися словами: «Отречемся от «русского мира». Станеться те саме, що зі Східною Німеччиною після падіння Берлінської стіни у 1989 році, коли вона приєдналася без зайвих слів до своїх західних братів. Трансформація української економіки триває, але триває дуже повільно. Фінансово-промислові групи відмовлятися від надприбутків і привілеїв готові швидше на словах. 

Богу дякувати, пан Фірташ чекає у Відні на депортацію у США, де за ним плаче американське правосуддя. Бо якщо би цього не сталося, то й не вдалося б скоротити закупівлю газу у «Газпрому». Тоді борги України стали би такими, що жоден західний кредитор грошей би більше не дав. Це тому, що слова «Фірташ» і «Газпром» — синоніми. Його компанія «Росукренерго» більше не постачає газ в Україну з Росії, але йому належать облгази, які були інструментом найбільшої корупційної схеми в державі, коли ціни на український та імпортований газ відрізнялися в 10 разів. І зараз шкода від його облгазів велика, бо субсидії на газ розроблені так, що вони не спонукають людей економити. Бо субсидія на жовтень не може бути використана в січні, коли вона найбільш потрібна. 

Крім облгазів, Фірташу належать всі чотири комбінати азотних добрив. Беручи до уваги, що сільське господарство — це найбільш динамічно зростаюча галузь української економіки, у пана Фірташа, а точніше, у «Газпрому» є, по суті, контроль над темпами зростання сільського господарства України — бо вони можуть встановлювати монопольні ціни на азотні добрива. Добрива є дуже важливим елементом у формуванні собівартості сільськогосподарської продукції. Керує «Газпромом» «групенфюрер» Міллер, якого не слід плутати з актором Броньовим. Його конкурентом є «рейхсмаршал» Ігор Сєчин, який очолює правління корпорації «Роснефть». Хоча одна компанія більше спеціалізується на нафті, а друга на газі, вони конкурують між собою за контроль над новими родовищами — бо однією з головних проблем нафтогазового бізнесу є поповнення родовищ замість тих, що виснажуються. Також вони конкурують за кредити державних банків Росії, бо капіталовкладення великі, а прибуток віддалений у часі. Три державні російські банки, «Сбербанк», ВТБ і «Газпромбанк» є, по суті, заручниками державних нафтогазових компаній. Пригадаємо картину «Три богатирі»: там Ілля Муромець і Добриня Нікітіч тримають за обидві руки Альошу Поповича, щоб той не втік. Так ось, той Попович і є уособленням державних російських банків. Аби уявити, що таке «Газпром» з фінансової точки зору, слід його порівняти з норвезькою державною корпорацією «Статойл». Вони конкурують на європейському ринку газу і останнім часом «Статойл» навіть постачає газ в Україну. На кожного працюючого в «Статойлі» виробіток продукції в 10 разів більший, ніж у «Газпромі». Що це означає? 

Що спокійно можна звільнити 9 з 10 працюючих в «Газпромі». Стратегія «Газпрому», що зариває більшість зароблених грошей в землю у вигляді газогонів, не враховувала можливості прий­няття Третього енергетичного пакета Європейської енергетичної хартії, що робить цю стратегію сумнівною. Але це було зумовлено світоглядом пана Черномирдіна, який не розумів, що сучасний капіталізм не може погодитися з монополією. Якщо Росії коли-небудь судилося адаптуватися в цивілізованому суспільстві, то вона буде такою ж, як Норвегія, яка в багатьох аспектах близька до російської Півночі. У Норвегії вважають себе найщасливішими у світі і не загрожують нікому зі сусідів. А поки що «Газпром» тішиться тим, що придумав, як врятувати пана Фірташа від американської в’язниці: його відправлять до німецької! З цією метою пан Фірташ порушив закон у Німеччині, і тепер Німеччина теж вимагатиме його екстрадиції з Австрії. Можна тільки позаздрити уяві «газпромівських» правників...