«Статусні» люди

З якими проблемами стикаються у Львові переселенці з Луганщини та Донеччини

У Львівській області в базу даних внесено інформацію про майже 8800 громадян, тимчасово переселених з АР Крим та сходу, з яких понад 2800 — неповнолітні діти. Більшість вимушених переселенців — майже 6000 — громадяни східних областей. Від 10 жовтня переселенцям почали призначати щомісячну адресну допомогу для оплати проживання. За інформацією Львівської ОДА, таку допомогу на загальну суму 2,5 млн.грн. вже одержали понад 1600 сімей. Наприкінці листопада статус переселенця з’явився і в мене.

Мій маленький статус — це 442 гривні на місяць. Виплачується така допомога, якщо дотримуватися правил, півроку. У відділі соцзахисту відзначили, що це все, на що я можу розраховувати. Без сумніву, ці гроші не покриють витрат на проживання. Вони можуть бути лише доповненням до інших доходів. Наприклад, до 800 гривень, які буду отримувати від Центру зайнятості. Звичайно, до Львова приїхала не з порожніми руками. Але будь-який ресурс має властивість вичерпуватися...

З працевлаштуванням наразі є велике питання. У Центрі зайнятості пропонують роботу за принципом “на тобі, небоже, що мені негоже”. Мені одразу сказали, що за моєю спеціальністю — “журналіст” — вакансій немає. Пропонують змінити спеціальність на кухаря. З розмов із такими, як я, “товаришами по нещастю” з’ясувала, що чоловікам пропонують більше варіантів для працевлаштування, але усі вони — робітничі. Зазвичай це вакансії столяра, пічника, сажотруса. Середня зарплата — 1,5-2 тисячі грн.

З житлом мені пощастило — за вигідною ціною його допомогли винайняти знайомі. У кого їх немає, тим складніше. Ріелтори неохоче беруться за клієнтів зі сходу України — багато господарів нерухомості не раді таким гостям. Задля експерименту я обдзвонила близько п’ятнадцяти оголошень про здачу житла. Хоча й переконувала, що я порядна дівчина, вісім агентів відповіли, що зі мною можуть бути проблеми. Причина — переселенці, які встигли “відзначитися” і створили поганий стереотип про жителів зі сходу країни і Криму. Червонію за кожного. У гостях потрібно поводитися гідно, не нав’язувати своїх звичаїв, менталітету та правил.

За словами ріелторів, з початком воєнних дій у Львові подорожчала нерухомість. Якщо до подій у країні однокімнатну квартиру можна було зняти за 1500 гривень, то зараз в середньому за 2000-2400, і це без комунальних послуг. Ріелтори зізнаються, що чимало львів’ян вже не тягнуть теперішні ціни, тому переїжджають у передмістя. Щоб вирішити житлове питання, переселенці можуть звернутися в благодійні організації, сказали мені в одному з відділів соцзахисту, або ж до міської ради чи в облдержадміністрацію. У більшості випадків тимчасове житло надають у селах Львівської області.

Мені нелегко одній у великому місті, але я намагаюся думати тільки про хороше, спілкуватися з привітними людьми, не засмучуватись до сліз, якщо щось йде врозріз з моїми планами. Вистоюючи черги у відділах соцзахисту, познайомилася з такими ж як і я «статусними» людьми. Усі вони приїхали у Львів тільки тому, що мають тут родичів і друзів, які їм допомагають. Переселенці розповідають про себе неохоче. Комусь боляче згадувати події, хтось боїться, адже виїхав через погрози. Усі просили не називати їхніх справжніх імен та прізвищ. Мені від почутого іноді ставало моторошно.

Яна Шевченко приїхала до Львова з двома дочками — восьмирічною Ганною і десятирічною Іринкою. Чоловік залишився у Донецьку. Сім’я Яни жила в районі аеропорту. Вибухи лунали 24 години на добу. Виїхати з міста вирішили з двох причин — проросійські знайомі знали, що Яна не підтримувала нові порядки. Вони не раз говорили, що за свої слова вона сидітиме в підвалі. Друга і головна причина — дочка Іра почала затинатися після того, коли в багатоповерхівку потрапив снаряд і квартира залишилася без вікон.

“Родичі у нас у Львівській області та Росії. Ті, що у Воронежі — «не в собі», вірять не нам, а пропаганді”, — каже Яна. Її сім’я отримує близько 2300 гривень соцдопомоги. Грошей вистачає, щоб сплачувати оренду за однокімнатну квартиру. Живуть за те, що привезли з собою. Сімейний бюджет — 2000 гривень на місяць. “Нелегко багатьом, бо у країні війна, — веде далі жінка. — Сюди ми приїхали, щоб зберегти собі життя. Живі і здорові, тому за будь-яку допомогу вдячні. Що робила б тут без рідних? Не знаю. Думаю, не впоралася б”.

Хоче додому, але не може поки що повернутися сім’я луганчан — Людмила і Максим Столяренки. До Львова їх «перетягнули» колишні товариші по службі Максима. Вони і знайшли їм житло за 3000 гривень. А одинадцятирічного Валерія, тринадцятирічного Андрія та п’ятнадцятирічного Влада допомогли влаштувати до школи. “На місяць будемо отримувати 2400 гривень соцдопомоги на сім’ю, — розповідає Максим. — У Львів приїхали зі своїми грошима. У Луганську у нас викрали автомобіль та підпалили магазин моїх батьків. На гуманітарку довго не проживеш та й рука не підніметься її брати. До того ж у нас з дружиною цукровий діабет, а медикаментів там практично немає. І взагалі, як дітей можна відпускати в школу, коли не знаєш, що станеться через мить? Як можна взагалі жити там, де ворог при владі?”

Не міг змиритися з ситуацією та змушений був покинути рідне місто і брат Максима Столяренка — Олег. “Я 60 років прожив у Алчевську Луганської області, — сказав він. — Коли місто стало «сепаратистським», переїхав у північну частину області, де діє українська влада. Купив будиночок у селі, займаюся фермерством. Моя гордість — патріотичний трактор. Його я купив за копійки, відремонтував, ним і заробляю на хліб. Його знають у всій окрузі, він зорав не одне поле”. У Львові Олег вперше, приїхав сюди як турист. Каже, що завжди хотів побувати в цьому місті. Зараз, коли багато жителів Донбасу як вогню бояться цього краю, він вирішив втілити мрію в реальність — відчути атмосферу Львова.