Юридичні аспекти мовного питання в Україні.

Мовне питання в Україні завжди було об’єктом особливої уваги. Хоча проблеми як такої в Україні не існує.

Преважна більшість громадян нашої держави байдуже ставляться до того, хто якою мовою розмовляє. Але деякі російськомовні мешканці, особливо у східних регіонах схильні вважати, що існує потреба встановлення другої офіційної мови.

Власне, на цьому і відбуваються відповідні політичні інсинуації, які часто призводять до різного роду протистоянь між окремими регіонами нашої країни. Якщо взяти до уваги, що в цю штучну внутрішню «боротьбу» втручаються ще й російські «захисники» скривджених «русскоязычных» громадян, яким нібито забороняють розмовляти їх рідною мовою, то проблема набирає не зовсім приємних, а подекуди й небезпечних масштабів.

Як засвідчують приклади попередніх виборчих кампаній і особливо останні події, які відбуваються у східних регіонах і пов’язані з так званими «референдумами» у Донецькій та Луганській областях, проблема мови є надуманою. Серед тих вимог, які виставляються самопроголошеними «республіками» до української влади мовне питання не потрапляє навіть до переліку десяти найважливіших. Саме з огляду на ці обставини дивними і не прийнятними виглядають заяви деяких найвищих посадовців нашої держави, у яких вони обіцяють на законодавчому рівні надати російській мові якійсь “спеціальний” статус і навіть надати право органам влади на місцях встановлювати для певних територій російську мову офіційною.

Відомо, що держава є сильною тоді, коли здатна відстояти усі ті атрибути, які характеризують її як суверенне утворення. Ідеться перед усім про незалежність, територію, недоторканність кордонів, а також закріплені в основному законі державні символи — герб, прапор і гімн. Визначальною для держави вважається також визнана на конституційному рівні офіційна мова якою зазвичай розмовляє титульна нація. Суверенітет держави власне і полягає у тому, щоб усі ці позиції були збережені і захищені від будь- якого внутрішнього чи зовнішнього втручання.

На жаль, українська держава не зовсім чітко усвідомлювала для себе важливість захисту тих основних пріоритетів, які гарантують її суверенітет. Одним з проявів слабкості державної влади стало недотримання вимог Основного закону щодо державної мови України. Конституція України у ст. 10-й проголошує українську мову державною в Україні, тобто жодна інша мова, яка використовується на теренах нашої держави, не може без внесення змін до Основного закону претендувати на отримання статусу державної мови. Це елементарне правило, яке відоме кожному студенту юридичного факультету вже на першому курсі. Жодним законом Верховної Ради України не може вирішуватись питання про встановлення в Україні іншої державної мови, а тим паче, не можна делегувати це право органам місцевого самоврядування чи органам виконавчої влади на місцях. Те, що Конституція України у тій же 10-й статті вказує на можливість законодавчого регулювання застосування мов у нашій державі не слід сприймати як право законодавчого органу розширювати перелік державних мов. Йдеться лише про регламентацію застосування мов в Україні.

Отже, будь-який законодавчий акт, де йтиметься про визнання статусу державної мови за іншою крім української вважатиметься не конституційним. За нормальних обставин, коли б в Україні функціонував «справжній» Конституційний Суд такого роду закон не мав би права на існування.

Сьогодні у нас продовжує діяти Закон України від 03.07.2012р. з промовистою назвою «Про засади державної мовної політики». Навіть назва цього закону викликає застереження. Як можна визначити засади державної мовної політики, якщо вони вже сформульовані в Основному законі. На виконання ч.5 ст. 10 Конституції України закон мав би принаймні носити назву щось на зразок — «Про застосування мов в Україні» аби відповідати вимогам законності і правилам співвідношення нормативних актів різної юридичної сили.

У преамбулі згаданого акту записано, що засади державної мовної політики визначаються ним відповідно до положень Конституції України, Декларації прав національностей, Закону України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Як саме закон “Про засади державної мовної політики” відповідає вимогам закону “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” спробуємо, власне, і проілюструвати на деяких прикладах співставлення цих двох актів із використанням тексту самої Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

Чимало «борців» за другу державну мову в Україні зазвичай апелюють до положень “Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” (далі — Хартія), наголошуючи на тому, що її вимоги порушуються українською владою і як наслідок страждають переважно російськомовні громадяни. Такі заяви лунають із Російської Федерації, яка, до речі, на відміну від України саму Хартію навіть не спромоглася ратифікувати.

Коли опрацювати текст Хартії, то складається враження, що усі ті глашатаї, які найбільше кричать про її недотримання, ніколи не читали тексту цього документа

Європейську хартію регіональних мов або мов меншин було підписано від імені України 2 травня 1996 року. у м. Страсбурзі і ратифіковано Законом України від 15 травня 2003 року № 802- IV.

У преамбулі цього акту зазначається, що держави-члени Ради Європи, підписуючи Хартію враховують, що право на використання регіональних мов або мов меншин у приватному та суспільному житті є невід’ємним правом відповідно до принципів проголошених у Міжнародному Пакті ООН Про громадянські і політичні права, та відповідно до духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основних свобод людини. У Хартії підкреслюється важливість міжкультурного діалогу і багатомовності й наголошується, що охорона і розвиток регіональних мов та мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх..

Юридично значимими є також оригінальні тлумачення термінів, які подаються у ст. 1-й Хартії. Термін «регіональні мови або мови меншин»означає мови, які традиційно використовуютьсяв межах певної території державигромадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та відрізняються від офіційної мови цієї держави.

Курсивом ми виділили навмисно саме ту частину тексту, де як видається закладено визначальний аспект, яким характеризується поняття — регіональної мови або мови меншин. Тобто, йдеться про мову, яка власне використовується в межах відповідної території. Більше того, у зазначеному контексті — регіональні мови або мови меншин, слід розглядати як одне поняття, а не два різні: окремо — регіональні мови й окремо — мови меншин.

Такий висновок прослідковується з наступних тлумачень термінів, які містить вже цитована вище ст. 1-й Хартії. Зокрема, територією, на якій використовується регіональна мова або мова меншин є географічна місцевість,де така мова є засобом спілкування певної кількості осіб, яка виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених Хартією.

Тобто, регіональною мовою або мовою меншин може вважатися лише така, яка властива для певної географічної місцевості. А отже, якщо такі територіальні параметри не є чітко визначеними і відповідна мова, як засіб спілкування певної категорії осіб виходить поза просторові межі зазначені у Хартії, то вона не може претендувати на особливі охоронні заходи щодо неї з боку держави.

І ось тут, у переліку визначення термінів, що містяться у ст. 1-й Хартії є ще одне поняття — нетериторіальні мови. Такими вважаються зокрема, мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови, що використовується рештою населення держави але які, не зважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави не можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави.

З цього визначення не важко зробити висновок, що стосовно нашої держави термін нетериторіальна мова цілком характеризує російську мову, яка за сферою свого найбільшого поширення в Україні не має якогось конкретного просторового використання для певної географічної місцевості. Вона, як відомо у більшій або меншій мірі використовується на усій території держави. Тут, щоправда, слід зазначити, що визначення певної мови нетериторіальною мовою не тягне за собою якихось обмежень щодо послаблення гарантій її захисту й охорони у порівнянні з іншими мовами, які є поширеними на території України. У п.5 ст. 7-ї Хартії, зрештою, наголошується на цьому аспекті, однак, тут відзначається, що характер і масштаби заходів, яких необхідно вжити на виконання вимог Хартії щодо регіональних мов або мов меншин стосовно нетериторіальних мов повинні визначатися гнучко, з урахуванням потреб і побажань та з поважанням традицій і характерних рис тих груп, які користуються відповідними мовами.

Зазначивши у такий спосіб відповідні статті Хартії ми зовсім не мали на меті знівелювати чи применшити авторитет та значення якоїсь із мов з огляду на те, чи належить вона до розряду регіональних мов або мов меншин, чи до нетериторіальних мов. Просто, у контексті з’ясування юридичних аспектів вирішення мовного питання в Україні важливо прослідкувати, як власне дотримано було правові вимоги щодо співвідношення національного законодавства у цій сфері та міжнародних актів.

Отже, Хартія у ст. 3-й вказує, що Договірна Держава у своєму акті про прийняття чи затвердження цього документа визначає кожну регіональну мову або мову меншин чи офіційну мову яка менш широко використовується на всій її території або частині території до якої застосовуються відповідні положення зазначені у ній. І на виконання цієї вимоги Закон України Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у п. 2 визначив такими: білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдавську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку та угорську. Всього 13 мов, серед яких і російська, хоч за усіма ознаками, характер її поширення та використання дає підстави вважати, що найбільш для неї пасував би статус нетериторіальної мови.

У законі “Про засади державної мовної політики” при визначенні регіональних мов або мов меншин України щодо яких застосовується заходи спрямовані на використання таких мов налічується вже 18 позицій, тобто на п’ять більше. І це при тому, що замість єврейської тут закономірно вказана ідиш, а замість грецької — новогрецька. Натомість з’явилися деякі доволі екзотичні мови, як то русинська і кримчацька. При цьому, цікаво, що порядок розташування мов національних меншин у вказаному переліку, як і у законі “Про ратифікацію Хартії” збережено алфавітний, за винятком російської мови. Для неї тут відведено чомусь першу позицію. Видається,що такий «привілей» виглядає принаймні не зовсім коректним щодо тих національних меншин, для яких рідними є інші мови.

Зрештою, на таких деталях можна було б не акцентувати увагу, якби у самій Хартії не передбачалась необхідність будь-якої сторони цього акту в разі коли вона розширить перелік мов національних меншин у порівняння з тим, що визначений ратифікаційним документом повідомляти про це Генерального секретаря. Чи було зроблено відповідне повідомлення українською стороною доказів віднайти не вдалося.

Ще один принциповий момент, що яскраво засвідчує порушення засад співвідношення міжнародного та національного законодавства чітко прослідковується за текстом викладу п.2 ст. 4-ї закону “Про засади державної мовної політики”, де, зокрема, зазначено: «Якщо чинним міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті що передбачені у законодавстві України про мови, тозастосовуються норми, які містять більш сприятливі положення щодо прав людини»?!

Таке формулювання насправді є доволі дивним і вочевидь не повинне мати права на існування. По-перше, тому що воно вибудовується на порівнянні прав людини, а міжнародна спільнота, як відомо виходить із принципів рівності усіх людей та їхніх прав. А по-друге, у такій редакції п.2 ст. 4-ї суперечить ст. 19-й Законну України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004р., яка гласить: «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Як бачимо,поширений за радянських часів принцип «мета виправдовує засоби» успішно спрацював і в цьому випадку. Таке враження, що задля вдоволення якихось своїх конюктурних інтересів законодавці при ухваленні закону Про засади державної мовної політики вдалися фактично до свідомого порушення загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів про співвідношення міжнародних і національних актів та всупереч вітчизняному законодавству, лиш би отримати бажаний результат.

Співставляючи і далі закон “Про засади державної мовної політики” та Хартію можна віднайти ще чимало взаємосуперечливих підходів до вирішення проблеми регіональних мов або мов меншин кожним із цих документів.

Наприклад, положення закону про те, «що за рішенням місцевої ради найменування органів влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій можуть виконуватись державною та регіональною мовою, як і напис на їхніх печатках та штампах, офіційних бланках і табличках», зовсім не вписується у норми Хартії. Так само, як не відповідає міжнародному акту передбачене законом «право засновників приватних навчальних закладів усіх освітніх рівнів визначати самостійно мову навчання». Чимало суперечливих положень спостерігається при співставленні тих статей закону і Хартії, де викладені правила використання регіональних мов або мов меншин у сфері судочинства, юридичної діяльності тощо.

Очевидно, що немає потреби зайвий раз цитувати усі ті положення закону, які суперечать Конституції України та міжнародним договорам у яких наша держава є повноправною стороною. Його потрібно відмінити кінцево, тобто Президенту України слід поставити свій підпис під відповідним Законом Верховної Ради, що був свого часу проголосований але залишився не підписаним. Щоправда тут логічно постає запитання: « А яким чином слід вирішувати мовну проблему в Україні, що б раз і назавжди й без будь яких можливостей на подальші спекуляції на цьому питанні?»

Не вдаючись до чергових дискусій спробуємо скористатись досвідом вирішення аналогічного питання як воно є, у наших двох найближчих сусідів — Росії та Польщі. Отже, північний сусід, не зважаючи на федеративний устрій держави та наявність доволі широкого розмаїття національностей і народів, що населяють найбільшу країну світу й очевидно мають якісь претензії на власну мову вирішив цю проблему у доволі простий спосіб. У Конституції РФ статті про державну мову немає взагалі, а отже й мовного питання не існує, як такого.

Польські ж законодавці у своєму Основному законі який, до речі, був ухвалений роком пізніше Конституції України вирішили це питання як видається дуже толерантно. У ст. 27-й вони записали: «В польській республіці керівною мовою є польська мова. Це правило не порушує прав народних меншин, що виникають з ратифікованих міжнародних договорів». Ось так, ефектно і виразно. Без будь-яких натяків на проблеми використання мов національних меншин. Польська мова є офіційною, а щодо решти — дивись Хартію та інші ратифіковані міжнародні договори.

З цих двох прикладів зрозуміло, що російський варіант нам не підходить. Адже знову можна потрапити у ту пастку, що маємо й тепер. Різного роду політичні сили та несвідомі громадяни вимагатимуть ухвалення закону про надання російській мові офіційного статусу, оскільки нічого немає у Конституції. Польський варіант є цілком прийнятним, однак його втілення на практиці може наштовхнутися на вже відомі нам перешкоди, що пов’язані з необхідністю заручитись підтримкою трьохсот народних депутатів. Натомість зібрати кваліфіковану більшість голосів аби вилучити зі ст. 10-ї Основного закону останній, 5-й абзац цілком, як видається посильна справа. У такий спосіб ми питання мови і особливо другої державної мови знімемо з порядку денного раз і назавжди. Верховенство Конституції як гарантія того, що ніяким іншим законам чи підзаконним актом, у тому числі й рішенням органів місцевого самоврядування не можна буде порушити норму про те, що державною мовою в Україні є українська мова.

P.S.Повернутись ще раз до проблем співвідношення міжнародних та вітчизняних актів змусило нас подання до Верховної Ради України проекту змін до Конституції нашої держави. Тут привертає увагу пропозиція надання органами місцевого самоврядування права встановлювати на відповідних територіях спеціальний статус для російської мови.

Видається, що перш ніж ставити таке питання потрібно насамперед внести зміни до закону про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, оскільки у цьому нормативному акті російська мова фігурує серед регіональних мов. Крім того, за термінологією Хартії офіційні мови, якщо їх визнано такими декілька у державі є рівноправними. Отже за таких обставин російська мова фактично прирівнюється до української державної мови. І навіть попри термінологічні відмінності — «офіційна» чи «державна» не змінюють сутності їхнього юридичного становища. Тому важливо при голосуванні за запропоновані зміни до Основного закону ретельно проаналізувати усі «за» і «проти» такого рішення з огляду на майбутню перспективу використання мов в Україні. Адже так може трапитись, як це уже було, наприклад з позбавленням свого часу певних особистостей високого звання Героя України, коли «зацікавлені» особи у судовому порядку будуть вирішувати питання функціонування державної мови у нашій державі. Чи не стане це колись підставою для чергових сепаратистських заворушень? Наслідки ми вже бачимо.