Про Параджанова за півтори години

Чи реально розповісти про геніального Параджанова за 1,5 години? Режисери нового фільму “Параджанов” спробували це зробити. А заодно висунули стрічку від України на “Оскар”.


Картина розповідає про 35-річний період життя режисера — від зйомок “Тіней забутих предків” до його першої поїздки в Париж 1988-го. Стислість сюжету та художніх прийомів відчувається впродовж усього фільму.

З одного боку, режисери хотіли показати трагічність долі митця. Цей момент у картині вдало розкритий за допомогою листів, що їх пише до дружини Світлани самотній Параджанов. З іншого боку, не можна було проігнорувати його любов до розіграшів та вигадок. Проте комічність та ексцентрика великого режисера показана меншою мірою: під час вечірки у київській квартирі Параджанова та приїзду актора Марчелло Мастроянні у тбіліське помешкання Сергія Йосиповича. Як результат — у фільмі Параджанов постає людиною, котру зламала комуністична система. Усе це приперчено непростими стосунками режисера з колегами, що не сприймали його мистецтва. Наприклад, працюючи над фільмом “Колір граната”, Сергій Йосипович вимагає на жіночу роль чоловіка, а у кадр хоче помістити перські килими та сусальне золото. Під час зйомок “Тіней забутих предків” режисер викликає на дуель оператора Юрія Іллєнка, а на зйомки “Ашик-керіб” привозить верблюдів та павичів.

Над фільмом працювали кілька людей, що особисто знали Параджанова, — співрежисер і виконавець головної ролі Серж Аведікян, близький друг Сергія Йосиповича Роман Балаян, дружина Параджанова Світлана Щербатюк. На презентації стрічки Аведікян заявив, що кількість “друзів” Параджанова збільшувалась щодня, і кожен розповідав про режисера по-іншому. “Зіграти Параджанова неможливо, бо він сам увесь час грав, навіть у побуті”, — поділився висновками Серж Аведікян. Як актор та режисер, Аведікян спробував позбавити образ Параджанова блюзнірства, епатажу, непомірної ексцентрики, проте залишив йому фантазійне, нереальне сприйняття світу. У фільмі головному герою постійно мариться казковий світ, зшитий з клаптиків дитячих спогадів, сновидінь, сюжетів власних фільмів та нереалізованих фантазій. Натомість звільнений із в’язниці Параджанов злидарює, вимушено живе у батьківській хаті в Тбілісі, підгодовується у сусідів, збирає лахміття по смітниках і з цього творить свій казковий світ.

Режисери Серж Аведікян та Олена Фетісова показали жорстоку реальність, яка навряд чи сподобалась би самому Параджанову. Творці стрічки не заперечують, що маестро захоплювались Франсуа Трюффо, Федеріко Фелліні, Роберто Росселліні, проте наголошують, що зіркові покровителі були надто далеко від радянських реалій... Аведікян пригадує, як Параджанов спродував кашемір, подарований Ів Сен-Лораном, аби хоч якось прогодуватись. Фетисова ж заявляє, що за кордоном Параджанов вже забутий, тому вони намагались зробити фільм доступним навіть для тих, хто не знайомий з його творами. Що ж хотіли показати режисери стрічки необізнаному глядачеві: зламаного тоталітарною системою митця, вередливого ексцентричного генія чи сюрреалістичний світ фантазій Параджанова? Виглядає на те, що Фетісова та Аведікян спробували вкласти у півторагодинну стрічку усього потроху. А тому виникає відчуття незавершеності і нерозкритості образу Параджанова. Можливо, не завадило б скористатись порадою самого маестро, адже Сергій Йосипович вважав: що менше слів і більше образів, тим глибше осідає твір у серцях людей. Зрештою, власну автобіографічну картину “Сповідь” Параджанову не дозволила завершити смерть, тому про те, що насправді відбувалось у душі генія, — нам не дізнатися ніколи.