Хата, що «зіграла у фільмі одну з головних ролей»

За рішенням ЮНЕСКО, 2024-ий проголошено роком Сергія Параджанова — до 100-ліття від дня його народження. Сергій Параджанов — творець всесвітньо відомої кінострічки «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Повість, за якою було створено сценарій, народилася у Криворівні.

Михайло Коцюбинський не раз приїжджав до Криворівні, відпочивав, вивчав побут гуцулів, запису­вав слова, звичаї, назви рослин. Письменник казав, повертаю­чись сюди знову і знову: «Хочу набутися»… 1911 року написав повість «Тіні забутих предків», яку через п’ятдесят років заго­рівся перекласти мовою кіно Сергій Параджанов.

Як тільки не називали радян­ські критики фільм «Тіні забутих предків» — нецікавим, «хуторян­ським», при цьому він отримав 28 міжнародних нагород, 24 гран-прі міжнародних фестива­лів, а за кількістю призів увій­шов до Книги рекордів Гіннес­са, став знаковим і символічним для України. Ця легендарна кар­тина Сергія Параджанова уві­йшла до двадцятки найкращих фільмів світу за всю історію кі­нематографа!

Колись Сергій Параджанов про себе написав: «Я — вірме­нин, який народився у Тбілісі, але сидів у російській в’язниці за український націоналізм!». Параджанов працював у бага­тьох містах колишнього союзу, до «Тіней…» зняв чотири філь­ми, але вони були «холодними» — так характеризували крити­ки його стрічки. Тому і дозволи­ли режисерові екранізувати по­вість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» — радян­ські керівники були перекона­ні, що вірменин зніме «холодне» кіно. Але як же вони помилили­ся…

Гуцули пишаються і оберіга­ють пам’ять про «Тіні забутих предків» та їхніх творців. Зні­мальна група спочатку зупини­лася в готелі у центрі Верхови­ни. Однак швидко перебралася «квартирувати» до хат верхо­винців. Над фільмом працювали оператор Юрій Іллєнко, худож­ники Михайло Раковський та Ге­оргій Якутович. Головні ролі ви­конували Іван Миколайчук (роль Івана Палійчука була першою роллю Миколайчука), Лариса Кадочникова (Марічка Гутенюк), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багашвілі (мольфар Юра), Олександр Гай (батько Івана, Петро Палійчук). Музи­ку до фільму написав Мирос­лав Скорик. Знімалися у фільмі і місцеві жителі.

«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнен­ня», — казав на прем'єрі у Києві Сергій Параджанов.

Основний об'єкт зйомок — обійстя Палійчуків. То була дав­ня ґражда.

Свого часу у цю садибу за­ходив і Михайло Коцюбинський. Пізніше вже за його твором у цьому будинку знімалося бага­то сцен з «Тіней…». Іван Мико­лайчук любив під час зйомок тут спати на сіні. Казав, тут аура, що надихає…

З 1984 року хата-ґраж­да стояла пусткою. У 1993 році споруду відреставрували і че­рез рік під час Першого світово­го конгресу гуцулів тут було від­крито музей.

Колись хатина належала Па­расці Харук, знайомій Івана Франка. «Ця жінка мала уже 102 роки, коли тут знімали „Тіні за­бутих предків“. Параджанов згадував, що бабуся на той час була ще жвава і увесь час втру­чалася, щоб у стрічці було все по-гуцульськи», — розповіла на­глядач музею «Гуцульська ґраж­да» Василина Зеленчук.

Ґражда складається із три­камерної хати (хата+сіни (хоро­ми) +хата). Навіси огорожі до­сить широкі - понад два метри, які залишають вузьку смужеч­ку двору. Двір викладено плит­кою.

У хаті зібрано багато автен­тичних предметів гуцульського побуту. Мені сподобався ціка­вий «пристрій» — дерев’яні хо­дулі, в яких малюки вчилися хо­дити, поки мама поралася по господарству.

Василина Зеленчук бага­то років опікується ґраждою. У розмові пані Василина кивнула на одну туристку і сказала: «Ось на цьому місці, де ви сидите, любив відпочивати Іван Франко. Параска Миронівна Харук знала багато легенд, тож Франко лю­бив до неї заходити, щоб послу­хати її історії».

Хата Сергію Параджанову пі­дійшла, бо була занедбана, а за сценарієм, Іван Палійчук був бідним хлопцем. Дещо від зні­мань зберегли досі: ліжко, де любив відпочивати актор Іван Миколайчук, лави, селянський реманент.

За словами пані Василини, у земельно-податкових книгах записи про хату, яка «зіграла у фільмі одну з головних ролей», датовані 1858 роком.

За словами пані Василини, Сергій Параджанов був доступ­ним і невибагливим. Любив гу­цульські страви: бануш, гуслін­ку, манюні голубці з квашеної капусти. Серед гуцулів вели­кий режисер тримався як серед своїх, без найменшої зарозумі­лості. Любив бувати на полони­ні, як сам казав, «ближче до ві­тру і неба», їсти з вівчарями кулешу з бринзою, розповідати смішні історії. Алкоголем не за­хоплювався. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію…

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні ка­дри праці горян, спів і музика — все показало правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гу­цулка з-під Магурки — як фахова актриса — неперевершено. Пісні співають теж гуцули.

Коли завершилися зйомки і гуцули приїхали на озвучен­ня фільму до Києва, Параджа­нов поселив їх в одному з готе­лів. Але наступного дня «народні артисти» попросилися до нього додому — почувалися у готель­них апартаментах некомфорт­но. Забрав їх режисер у свою двокімнатну квартиру, спали по­котом — на підлозі, настеливши ліжників. Повернувшись зі сто­лиці додому, жінки казали, що це були найкращі два місяці у їх­ньому житті.

Параджанов довго підбирав актора на роль Івана. Ним став студент ІІ курсу Іван Николай­чук. Николайчук сам переінак­шив прізвище тоді, коли готу­валися титри. Так і залишився назавжди Миколайчуком.

На роль головної героїні - Марічки — запросили акторку, тоді вже дружину Юрія Іллєнка — Ларису Кадочникову.

Пригадую, до 50-річчя ви­ходу фільму на екрани Лариса Кадочникова в інтерв'ю журна­лістці «ВЗ» сказала: «Успіх філь­му завжди залежить від сцена­рію. Це класика, геніальний твір Коцюбинського. Крім того, зі­бралася група однодумців — та­лановитих людей, які захотіли зробити справжнє кіно: режи­сер Сергій Параджанов, опера­тор Юрій Іллєнко, художник Ге­оргій Якутович, який шалено любив Карпати, актор Іван Ми­колайчук, який виріс там і і яко­го Бог створив саме для цієї картини. Можливо, ще й через те, що фільм аполітичний, про щире кохання. Недаремно один французький журнал писав, що це фільм про гуцульських Ромео і Джульєтту. Пригадую, ми з ним полетіли в Аргентину на Міжна­родний кінофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджано­ва, ні Юру Іллєнка, зате поїха­ли з нами чиновники. Перші дні нас ніхто не знав, але після пе­регляду картини Івана оточили такою увагою… А були там акто­ри далеко не рядові. У центрі - Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гуцульською. Ця його постать, зріст, голова, очі… Всі упадали за ним, були в нього закохані, він був у центрі уваги. Звичайно ж, насамперед завдя­ки картині. Якби не картина, яка справила надзвичайне вражен­ня, то, можливо, такого став­лення й не було б».

За словами пані Василини, фільм «Тіні забутих предків» зі­грав в історії України особливу роль. Під час його презентації у київському кінотеатрі «Україна» у вересні 1965 року виступи­ли Іван Дзюба, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл. Говорили про арешти серед інтелігенції, які відбулися влітку того ж року, — під протестним листом того дня підписалися 140 присутніх. Після цього Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури, Чор­новола звільнили з редакції га­зети «Молода гвардія», а Стуса відрахували з Інституту літера­тури, де він вчився в аспіранту­рі. Згодом фільм «Тіні забутих предків» фактично був заборо­нений до показу…

(Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію пізнавальної подорожі).