Намалювала собі... кухню

Донька, зауваживши мій розгублений погляд, порадила: «А ти щось намалюй. Ти ж давно хотіла». «Правда?» — перепитала я, бо все ще не вірила, що отак запросто можна втілити свою мрію. «Ти й камін хотіла розмалювати як давній п’єц», — нагадала вона мені. Авжеж, хотіла. Але думала зробити все значно пізніше. І я наважилась.

Що саме малювати, питань не виникло. Рік тому, коли працювала над черговим романом «Олюднені», в основу якого покладено життєпис відомої україн—ської художниці Марії Прий—маченко, проштудіювала кілька цікавих і пізнавальних наукових монографій про п’єцні розписи та символіку, яка збереглася з часів дохристиянських вірувань українців. Добре пам’ятала, що тоді в селі кожна жінка сама собі розмальовувала і п’єц, і стіни, кодуючи в тих розписах любов, злагоду, добробут. Якщо яка й не вміла, то запрошували тих, у кого це виходило найкраще. А наступного року не забілювали, а залишали малюнок, поправляючи в деяких місцях.

Ще з часів навчання знала, що вазони — це символ Лади, Берегині, покровительки пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Ця богиня покликана оберігати жінку, домашнє вогнище, але те, що пупляхи на відгалуженнях з рядками крапок, то очі Лади, якими той мир і спокій пильнує, було для мене новим. Досі не знала, що пташечок не можна малювати дзьобиками, обернутими один від одного, бо горе і розлука переслідуватимуть господиню хати. Квіткові орнаменти на сорочках — також давні символи Лади та Лелі. Давні українці знали, що Леля сходила на землю з оберемком квітів на руках і була богинею закоханих молодих пар, джерелом любові для люблячих сердець. І квіти в орнаментах сорочок не що інше, як її графічний символ. Тож зображали ті символи на рукавах і грудях дівочих сорочок, щиро вірячи, що вона подарує їм таку сподівану і бажану Любов.

Почала з каміна, якому заздалегідь свідомо надала форми п’єца. Планувала відтворити копію розпису початку століття з Берегинею і двома пташками, обернутими до себе дзьобами, що і символізували щасливе сімейне життя, яке понад усе цінували українці. Намітила простим олівцем композицію і, стоячи на драбині обома ногами, розмашисто провела першу лінію, яка мала бути основою вазона. Ще не відірвавши пензля, я відчула, як щось дивовижне відбувається зі мною. Якась потужна енергія пройшлась вздовж хребта і, піднявши волосся на голові, зникла. Ту радість, яку відчула, проводячи наступні лінії, складно з чимось порівняти і передати простими словами.

Це були нові відчуття, щось на зразок медитації, в яку, впевнена, входила кожна жінка, яка коли—будь оздоблювала своє помешкання, відтворюючи магічні мотиви давніх візерунків. Це був шлях, завдяки якому єдналася зі світом предків, зі світом чогось таємничого і забутого, але такого… рідного.

Для шафки під мийкою вибрала за основу квітковий орнамент з вишитого рукава жіночої сорочки. На стіни над дзеркалами у санвузлах перенесла пташок, які зображалися над вік—нами і символізували початок нового дня...

Я таки мала рацію, наважившись удосконалити власний простір.

Але хіба ж то я? Це мудрі предки, які завжди знали, що і коли робити, аби життя ставало цікавішим і змістовнішим, а в домі поселялась Любов.

Мені залишилось лише уважно до цих знань дослухатись.