Передплата 2024 «Добрий господар»

У гості до графа Потоцького

Коли мені зателефонував заслужений артист України Тарас Жирко – заньківчанин і львів’янин, який нині живе “в еміграції”, у Києві, – і запросив на виставу «Вогні» у палац Потоцьких, була дещо здивована. Чому саме у палаці Потоцьких? Як там сприйматиметься вистава?

Запитання зникли відразу, щойно увійшла в Дзеркальну залу палацу, де мала відбутися вистава. Крісла для глядачів, на кожному — аркуш паперу із прізвищем запрошених гостей, вільний майданчик біля вікон і три крісла для акторів… Ця вистава з величезним успіхом пройшла у травні на Чеховському театральному фестивалі у Меліхово — садибі Антона Павловича. Львівський показ відбувся у рамках циклу зустрічей «Граф Потоцький запрошує…», який започаткувала заввідділом мистецтва XIV — XVIІ ст. Галереї мистецтв Оксана Козинкевич. Цього вечора граф Потоцький запросив на гостину Антона Чехова. Перед початком дійства актори (Тарас Жирко, Олександра Люта і Юрій Чеков) розповіли коротку історію про те, як була написана повість «Вогні», яка від часу написання іще не мала сценічної версії (її втілила народна артистка України Алла Бабенко). Чехов добре знав Марію Заньковецьку (його п’єса «Чайка» присвячена саме цій геніальній українській актрисі). У трупі, в якій грала Заньковецька, працювала також актриса Марія Доленко, з якою російського письменника пов’язували теплі романтичні стосунки, вони тривалий час листувалися. Але Марія віддала перевагу іншому залицяльнику. Чехов цей розрив пережив мовчки, приховавши від усіх душевні страждання. А вже у лютому 1887 року була написана повість «Вогні», яка дала вихід цьому болю.

У Меліхові один знаний російський театральний критик сказав, що заньківчанські «Вогні» для нього — найбільше потрясіння за весь театральний сезон. Подивившись її, розумієш, чому. Філігранна й переконлива гра акторів, продумана і чітка режисерська лінія, жодних декорацій (якщо не рахувати трьох крісел)… У класичний сюжет із любовним «трикутником» вплітаються глибокі філософські роздуми про сенс і безглуздість життя, про совість і її відсутність, про кохання, вірність, зраду і байдужість. Варто відзначити звуковий ряд, який служить не лише фоном, але є складовою декорацій, адже передає свисток поїзда, стук коліс, чим створює атмосферу не лише вокзалу повітового містечка, куди завітав головний герой Ананьєв (Тарас Жирко), а й відповідний настрій швидкоплинності життя, проминання і забуття. Трохи більше, ніж за годину, перед глядачем проходить усе людське життя з його пристрастями, трагедіями, фаталізмом і невблаганністю. Актори, перекидаючись словами й фразами, наче грають у словесний пінг-понг, де немає переможців і переможених, де у кожного своя правда і свої порахунки із власною совістю. І начебто нічого нового не сказано, а відчуття таке, що — ось вона — істина, а ти сам до неї не додумався!

Після таких вистав, як «Вогні», повертаєшся у реальний світ із відчуттям, що тобі було дозволено торкнутися чогось чарівного і незбагненного, зазирнути за лаштунки людської душі і, роздумуючи над долею сценічних героїв, замислитися: а чи так я живу?

Схожі новини