«Металева конструкція при вході на Марсове поле нагадує… вибух»

Львівська художниця й іконописиця Іванка Димид, у якої на війні загинув 27-річний син Артемій, закликала у соцмережах припинити будівельні роботи на Марсовому полі. «Вимагаю відставки мера Садового, який 20 років руйнує мій Львів, — написала, зокрема, пані Димид. — Оголосити триетапний новий конкурс і спокійно чекати стільки, скільки треба, на достойний проєкт». Детальніше про проєкт Марсового поля журналістці «ВЗ» розповів товариш Іванки Димид архітектор Іван Щурко.

— Я понад десять років досліджую українські військові цвинтарі, — каже Іван Щурко. — Не був учасником конкурсу, проєкт презентували на кількох різних майданчиках. Перемогла група молодих архітекторів з Хмельницького. Вони не мали досвіду роботи з такими об'єктами, і це відчувається.

Одна з найбільших проблем — відсут­ність комунікації з боку міста. Головний архітектор міста Антон Коломєйцев кіль­ка разів в інтерв'ю зауважив, що це був конкурс ідей, а не проєктів. Тільки зараз архітектори роблять проєкт (детальні креслення). Продумують кожен елемент, який має бути на Меморіалі.

Коли говоримо про проєкт Марсово­го поля та військово-меморіального кла­довища, то це не тільки авторська спра­ва, а й справа громади міста, експертних середовищ, батьків і військових. Важли­во, щоби до цього процесу проєктуван­ня максимально залучалися родини вій­ськових, експертні середовища. Щоб це питання публічно обговорювалося. А з цим у міста серйозні проблеми. Якіс­ної комунікації на етапі реального про­єктування немає. І це провокує ситуації до тієї, яка зараз є з похованням Арте­мія Димида (Іванка Димид сказала, що перепоховає сина, якщо цей проєкт на Марсовому полі реалізують. — Авт.). Я цілком з нею погоджуюся. Бо у цьому проєкті-переможці є кілька неприйнят­них речей.

Проєктом передбачено будівництво (при вході) абстрактної металевої кон­струкції з іржавих металевих листів. Ця конструкція чимось подібна до Меморі­алу Небесної сотні, але значно більша й агресивніша за формами. Здалеку нага­дує… вибух. Для багатьох батьків заги­блих воїнів, військових, такий візуальний елемент є неприйнятним, бо працює як подразник. Не спричиняє жодних світлих емоцій! Ця конструкція — чужа й агресив­на. Також там мають бути вказані напря­ми (у вигляді променів), де відбувалися найбільші бої, — Донецьк, Харків, Маріу­поль… Але, як на мене, все це виглядає штучно. Притягнуте за вуха… У проце­сі проєктування цю залізну конструкцію треба змінити, можливо, навіть відмови­тися від неї.

Ще один важливий момент. Проєктом передбачено облаштування колумбарію — для захоронення праху після крема­ції. За задумом авторів, цей колумбарій має бути під землею (майже у людський зріст). Тобто на території Марсового поля мають з’явитися досить дивні й та­кож невластиві, якщо говоримо про істо­рію військових цвинтарів, елементи. Такі своєрідні траншеї, окопи. Автори обґрун­товували це тим, що церква вимагає, аби прах обов’язково був захоронений під землею. На мою думку, це маніпуляція.

Якщо подивитись на колумбарії у Єв­ропі (загалом, це досить поширена прак­тика у світі), то усюди колумбарії над землею. Це звичайна стіна з нішами-кап­сулами, 4−5 метрів заввишки. Але ніде я не зустрічав, щоб колумбарій був загли­блений під землю.

По-перше, поховання праху під зем­лею створює багато інженерних проблем. Що робити з дощовою водою, напри­клад? Для цього потрібно провести ба­гато дороговартісних земляних робіт. Чи виправдано це у нинішній ситуації? Окрім цього, ці хаотичні траншеї візуально розрі­затимуть територію Марсового поля. На­томість традиційно військові кладовища мають сприйматися монолітно. Загалом усі військові меморіали — досить стримані та аскетичні. Адже військовий цвинтар — це наче продовження військової служби, продовження війська. Тому тут має бути чітка логічна структура, притаманна ар­мії. Військовий меморіал не повинен бути подібним на парк чи громадський про­стір (проєкт-переможець саме так сприй­мається). На цвинтарі мають бути тиша і спокій, це має бути місце для молитви. Де тебе нічого не подразнює, а навпаки, від­чувається сила цього місця.

У половині представлених проєктів були цікаві ідеї, непогані рішення. Але якогось одного проєкту, на мою дум­ку, який був би продовженням традиції української військової некрополістики, не було.

Багато моїх колег-архітекторів каза­ли, перш за все треба було визначити правильні ідеї (тобто пройти теоретич­ні етапи), і лише після цього проводити конкурс і визначати переможців проєк­ту. Як на мене, це той випадок, коли по­спішати не варто. На сьогодні ще не все втрачено. Ситуація не є критичною. Ба­гато чого можна скорегувати й врахува­ти, деякі помилки виправити.

А тим часом…

Я також зателефонувала до прес-служби Львівської міської ради, але там повідомили, що наразі не готові коментувати це питання. Не брав слу­хавки і перший заступник міського го­лови Львова Андрій Москаленко.