Передплата 2024 «Добра кухня»

«Ми трималися за драмтеатр, як за останню соломинку безпеки»

У Львові вшанували пам’ять мирних маріупольців, які рік тому загинули від рашистських бомб

Фото з Фейсбуку Ірини Гримак
Фото з Фейсбуку Ірини Гримак

16 березня — річниця пам’яті невинно убієнних жертв Маріуполя. Рік тому, 16 березня 2022 року рашистські головорізи безжально скинули з літака авіабомби на Маріупольський драматичний театр, який був прихистком та сховищем для понад тисячі беззахисних цивільних жителів міста. Точніше, театр мав стати прихистком, а став братською могилою…

Вбивць не зупинив напис «ДЕТИ». І навіть попри те, що напис був зроблений російською, російський пілот знав, що у театрі - діти, а також мирні жителі Маріуполя. Драматичний театр став символом трагедії, символом болю, символом того, що наш ворог не зупиниться ні перед чим.

Ті, кому вдалося вирватися з того пекла, яке влаштували «асвабадітєлі», зібралися у Львові біля пам’ятника Тарасові Шевченку вшанувати пам’ять своїх рідних, родичів чи просто знайомих. Ніхто не тримав транспарантів із закликами — лише квіти і лампадки.

Фото автора
Фото автора

— Маріупольці приходили до драматичного театру, щоб вижити, — сказала одна з учасниць акції. — Вони вірили, що ці стіни їх захистять. На жаль, для багатьох ці стіни стали пасткою.

На акції з вшанування пам’яті представниця Центру «ЯМаріуполь» зачитала листа від маріупольця Данила, який зараз у безпеці далеко від рідного дому.

«Не можу похизуватися сльозливою історією виїзду, але до 14 березня я і сам перебував у драмтеатрі. Досі мене колотить від думки, що за день до загибелі вже на той момент знайомих облич я залишуся живим. Ще вчора я ділився з дітьми їжею з багаття, яке ми розпалили на дошках ковзанки, а сьогодні я ридаю, бо маленький Марк не зможе стати актором, як його мама, що Сергій так і не може попросити вибачення у дружини, бо напередодні ввечері вони посварилися. У цьому нема нічого героїчного, але це все були живі люди. Ми трималися за драмтеатр, як за останню соломинку безпеки, але та соломинка стала тією самою мотузкою, яка задушила нас».

На жаль, точної цифри загиблих ми ніколи не взнаємо — росіяни знесли будівлю разом з останками людей, які там загинули. Тому сьогодні ми маємо пам’ятати, маємо розповідати світові про те, що відбувається в українських містах.

На акції вшанування пам’яті виступив Дмитро Плаксін. Він перебував у драмтеатрі у той страшний день 16 березня 2022 року. На жаль, Дмитро не міг розповісти історію свого порятунку — чоловік три дні пролежав під завалами, і не пам’ятає як і хто його врятував.

Пан Дмитро не пригадує, як вирвався з того пекла. Фото автора
Пан Дмитро не пригадує, як вирвався з того пекла. Фото автора

Як розповів Дмитро журналістці «ВЗ», він у той день перебував у задній частині театру, але удар був такої сили, що його сильно контузило. А 19 березня він прийшов до свідомості в одному з підвалів міста, і тепер вважає 19 березня своїм другим днем народження. Тепер Дмитро живе у Львові.

— Дякую від себе і багатьох маріупольців місту Львову і його прекрасним людям за те, що нас прихистили тут, — сказав Дмитро. — Зізнаюся: я завжди мріяв тут жити, бо місто — надзвичайно красиве. У драмтеатрі я був організатором реєстратури. Тоді у театрі перебувало 200 дітей. Не знаю, скільки з них загинуло. Ми боремося зі справжнім злом. Пам’ятайте про це. Ми обов’язково Переможемо!

Львів — не єдине місто, у якому відбулася акція «Діти». Вшанують пам’ять за невинно загиблими маріупольцями у восьми містах України — Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Ужгороді, Черкасах, Чернівцях, Кривому Розі. Біля театрів у цих містах також буде відтворено напис «ДІТИ» і встановлено лампадки у пам’ять про ту страшну трагедію. У Львові відтворили напис «ДІТИ» перед входом у Театр опери і балету імені Соломії Крушельницької.

Перед входом до Львівської опери виклали напис "ДІТИ" і запалили лампадки... Фото автора
Перед входом до Львівської опери виклали напис "ДІТИ" і запалили лампадки... Фото автора

Я підходила до багатьох людей із заплаканими очима, але ніхто не міг говорити. «Пробачте, не можу, — сказала старша пані, з якою ми разом йшли до Львівської опери. — Я досі не розумію: чи я жива, чи я ще там померла…». Інша жінка на моє прохання розповісти, як їй вдалося вибратися з того пекла, сказала: «Не можу говорити. Бо як тільки починаю розповідати, починається серцевий напад…».

Схожі новини