«Ми вже перемогли, але у нас ще багато внутрішньої роботи»

Коли у першій декаді січня побачила сумну новину про те, що під Соледаром у важкому бою було поранено відомого українського актора Дмитра Лінартовича, переживала, як за рідну людину. Бо ж знаю цього талановитого і водночас мужнього хлопця особисто. Зустрічалися на знімальному майданчику українсько-чеського фільму «Осінні спогади», де Дмитро зіграв головну роль, потім — на Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат», де він представляв один з останніх фільмів, і виступав перед глядачами (Дмитро виконує балади і сам собі акомпанує на гітарі, а також читає власні вірші. — Г.Я.). Пригадую, торік у квітні ми з Дмитром Лінартовичем записали ще одне інтерв'ю, у якому він розповів, що пішов захищати рідну землю з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну. Він не чекав, поки йому прийде повістка — зібрався, відвіз дружину і своїх козаків (так називає маленьких синів. — Г.Я.) у безпечне місце, а вже наступного дня був у строю.

Ще тоді Дмитро Лінартович мене переконав, що «ми обов’язково переможемо, бо ми — на своїй, Богом даній землі, за нами правда! Тут наші діти і наші родини, яких треба захищати. У нас велике майбутнє, ми зробимо Україну заможною і україномовною!».

Він відвойовував метр за метром українську землю від рашистських окупантів, кулі його, на щастя, оминали, але 9 січня у важкому бою Дмитра Лінартовича було поранено. І, попри те, що Дмитро з останніх сил записав відеозвернення для рідних, своїх побратимів і шанувальників, я розуміла — телефонувати у той момент людині з контузією і важким пораненням не пасує. Тож подзвонила лише через два тижні. Актор-Герой мене впізнав відразу і, так виглядало, зрадів моєму дзвінку.

— Запитуєте, чи хотів би повернутися на фронт? — повторив запитання Дмитро. — Звісно, я тепер — офіцер. Мені присвоїли звання молодшого лейтенанта. Але не знаю, яке рішення прийме командування. Там, де більше користі принесу, там і буду служити. Поранення отримав 9 січня 2023 року у бою. Мене витягнули контуженого і посіченого уламками з броньованої машини, у Соледарі надали першу медичну допомогу, а вже звідти дивним дивом я вирвався у Краматорськ. Далі - у Дніпро, а потім у шпиталь до Києва, де нейрохірурги мене прооперували.

— Що саме оперували?

— Витягали осколки з гайморових пазух, з очного яблука, зі щелепи — усе, що позалітало мені в голову з лівого боку. Знаєте, я ще й був контужений, але не втратив свідомості. У мене був такий шалений біль, лежав на дні БТРа, не міг навіть поворухнутися. Моє тіло наказало: «Лежати!». Кров лилася з носа, вуха, рота… Мене доставили у жовту зону у Соледарі, де стояв бойовий підрозділ. Бойові парамедики надали першу допомогу, за що їм безмежно вдячний. Я не знав, що буде далі, не вірив, що виживу, бо біль був неймовірний… Та й не впевнений був, що вдасться вирватися з Соледару, оскільки нас тоді вже брали у кільце.

— А те відео, яке ви записали і яке облетіло усі соцмережі?

— Так трапилося, що у кишені телефон залишився цілим. Там було ще кілька поділок-позначок пам’яті, і я це відео фактично записав для себе. Не думав, що буду говорити — просто натиснув пальцем і записав у такому стані, у якому був після першої наданої допомоги. У мене є свій ютуб-канал, я туди і виставив. Не думав, що це відео переглянуть тисячі моїх шанувальників, друзів і незнайомих мені людей.

— Як почуваєтеся сьогодні?

— Перші три доби — це були не сім кіл пекла, а значно більше — під крапельницями, знеболювальними, антибіотиками… Я був під наглядом в операційній, за моє життя боролися. Дякую Богові і медикам, що повернули мене до життя — я не перекособочений, тішуся, що, на відміну від своїх побратимів, не тратив мову, не затинаюся, навпаки говорю чітко і зрозуміло. Добре бачу на праве око, добре чую, спостерігаю, аналізую, думаю, сам себе обслуговую — йду до вбиральні і назад, сам тримаю ложку і їм самостійно… До мене приходять відвідувачі, даю інтерв'ю. Генеральний штаб вже навіть про мене записав фільм.

— Скажу вашими словами: «Ми — незламні!»…

— Так, це моя фраза. А ще «Україна перемагає». Бо раніше казали, «ми переможемо», а я кажу — ні, ми вже перемагаємо, ба, більше, ми вже перемогли, просто у нас ще багато внутрішньої роботи — з мовою, освітою і усвідомленням — хто ми. Бо не тільки брязканням зброєю можемо перемогти… Усе це мусимо втілити.