«Мої діти дали наказ іграшковому ведмедику повернути тата з фронту живим…»

Війна покликала до себе багатьох наших колег-журналістів. Вони не тільки передають з гарячих точок інформацію для своїх читачів, слухачів, глядачів, а нерідко самі є учасниками бойових дій. Один з них — 34-річний Микола Кобилюк із Чернівців. Основне місце його довоєнної роботи — найчитабельніший тижневик Чернівецької області «Молодий буковинець». Там працював головним редактором сайту. Микола ще й автор кулінарної передачі «Велика пательня» на місцевому телеканалі ТВА. Водночас працює власним кореспондентом інформаційного агентства УНІАН на Буковині. Улюблені напрями у професії: політика, економіка, судова журналістика, розслідування. Захоплюється також журналістикою даних — полюбляє по крупинках збирати інформацію, аналізувати її та створювати з цього яскравий продукт, який допоможе читачеві легко розібратися у складних темах. Разом з дружиною Іриною виховують двох синів — Тарасика, сім років, і чотирирічного Андрійка.

З главою сімейства розмов­ляємо про війну.

Писав про воїнів. А потім записався до них

— На фронт ви потрапили за повісткою чи з власної іні­ціативи?

— Приблизно два роки тому їхав на полігон зі щойно ство­реною чернівецькою Тероборо­ною. Писав репортаж про ба­тальйон, який формувався із людей, по суті, далеких від вій­ськової справи. Насправді я та­кий же — на той момент у мене не було навіть простих навичок поводження з автоматом.

Ця поїздка надихнула підпи­сати контракт резервіста із бри­гадою ТрО. А, власне, після ши­рокомасштабного вторгнення росії в нашу державу я розпочав службу в армії. Повістки, як та­кої, не було. Просто склав най­необхідніші речі в рюкзак і по­прямував до військової частини.

Після інтенсивної та продук­тивної військової підготовки на полігонах і в пункті постійної дислокації наш підрозділ потра­пив на передову. Наразі викону­ємо бойові завдання на самому кордоні з російською недоім­перією. Попри те, що більшість людей з нашого підрозділу теж не мають військового досвіду, хлопці дуже активно й відпові­дально протистоять ворогові.

Постійні обстріли ворожих мінометів, танків і часом на­віть авіації; підлі рашистські мі­нування, стрес і недосипання — це все сьогоднішні реалії, в яких живуть наші мужні воїни…

На війні я — солдат, стрілець. У душі - все ж таки журналіст. Тож у перервах між нарядами й чергуваннями іноді пишу репор­тажі для рідної газети. Як прави­ло, це публікації про пережите нашим підрозділом на фронті, про тих, хто живе на деокупова­них територіях.

Батько чотирьох дітей від армії «не відкосив»

— Чия історія на передовій вас особливо вразила?

— Специфіка такого підрозді­лу ЗСУ, як Тероборона — це те, що сюди прийшли люди зовсім різних професій, абсолютно різ­ного соціального статусу і класу. ТрО — це сукупність і співдруж­ність справжніх патріотів Укра­їни, які об'єдналися, навіть ма­ючи різні політичні погляди чи віросповідання. Серед моїх по­братимів є депутати і чиновни­ки, вчителі, юристи, ІТ-фахівці, підприємці, актори, безробіт­ні й навіть священники. Чимало серед нас — учасників АТО/ООС. Кожна з цих персон — це окрема історія, окрема ненаписана кни­га, яка по-своєму вражає.

Один з моїх побратимів — батько чотирьох неповнолітніх дітей. Він з легкістю міг би «від­косити» від служби в армії. Але віра в нашу перемогу та нездо­ланний патріотизм цього бійця не дозволили йому скористати­ся можливістю демобілізувати­ся, яка передбачена чинним за­конодавством.

Маємо у складі підрозділу і тих, які одразу після початку ве­ликої війни спеціально приїха­ли до Чернівців із заробітків за кордоном. Вони розуміли, що буде нелегко. Могли пересиді­ти війну в Німеччині, Греції, Іта­лії. Але совість не дозволила їм стояти осторонь страшних по­дій в Україні. Хлопці повернули­ся додому і прийшли до військкомату…

— Зараз надворі погода, як мовиться, не дай Боже. Хо­лод, сльота, болотяне міси­во під ногами на фронті удвічі нестерпніші. Як ви і ваші по­братими дають собі раду в таку студінь? Як грієтеся, чим проганяєте застуди? Як ви­глядає ваш нинішній побут?

— Справді, схід України не надто пестить нас погодою. Тут значно холодніше, ніж у західній частині України. Місцеві розпо­відають про традиційно щедру на морози зиму: мовляв, готуй­теся до мінус 30-ти.

Щоб не захворіти за таких по­годних умов, доводиться добре вдягатися. Дві-три «термухи», ватні штани чи утеплений ком­бінезон, дві куртки, теплі чере­вики, рукавиці… У наряді, осо­бливо уночі, стараємось одне одного змінювати кожні дві го­дини. Інакше просто задубієш!

Зігріваємось гарячим чаєм з медом. На нашій кухні завжди є що поїсти: чи то червоний бор­щик або грибна зупа, чи то де­руни. Іноді, для кулінарного розмаїття, готуємо з хлопцями лангоші - угорські смажені па­ляниці з натертим сиром, час­ником і сметаною. Прекрасна профілактика від застуди!

Не варто соромитись того, що тобі страшно

— Що бачите у своїх фрон­тових снах?

— Шалено сумую за дружи­ною і дітьми. За родичами, яких не бачив місяці. Тому більшість моїх снів пов’язані саме з ними. Звісно, хочеться, як і в довоєнні часи, посидіти за столом у колі рідні. Сподіваюся, уже незаба­ром це станеться.

— Чи не заважає вашим ко­мандирам (а вони бувають всякі) присутність журналіс­та? Напевно, при вас не на­грубиш солдатам, не даси необдуманої команди…

— Важливою ознакою армії, яка прагне перемогти у війні, є дисциплінованість її бійців. Жодна демократія чи анархія в бойовому підрозділі не спри­яють досягненню покладених на нього обов’язків. Саме тому багатьом людям із цивільного життя (відверто кажучи, попер­вах на службі - і мені) здають­ся жорсткими, нелогічними чи несправедливими деякі прави­ла військового життя. Та за мі­сяці служби я відчув і зрозумів, що все це — далеко не так. Ко­жен командир, сержант, офіцер щодня невтомно працює на ря­дового солдата, хвилюється за нього і намагається дати яко­мога більше порад із власно­го бойового досвіду. На відміну від безглуздої армії росіян, під­розділи ЗСУ дбають про своїх бійців. Для українського коман­дира життя і здоров’я кожно­го його солдата є безцінним, і ми це відчуваємо на собі. Сво­єю чергою, стараємося не під­водити.

— Згадайте якийсь пам’ятний епізод зі своїх фрон­тових буднів. І як пережили перший страх на війні?

— У перші дні масштабного контрнаступу в східних облас­тях України ми несли службу в населеному пункті, який що­йно був звільнений від москаль­ських покидьків. Вони настільки швидко втікали, що позалиша­ли в будинках та окопах неймо­вірну кількість боєприпасів. Там було все — від бронепробивних патронів до АК, танкових снаря­дів і ракет важкої артилерії. Хлі­ви, підвали, будинки людей, що були окуповані рашистами, ряс­ніли тими боєприпасами.

Мій перший шок настав під час патрулювання вулицями вщент розбитого росіянами села. Зруйновані будинки, об­валені електричні стовпи, піді­рвані мости й дороги, заміно­вані поля… Стрес посилювався на тлі постійних обстрілів: поки наша артилерія добивала ви­родків, вони з останніх сил на­магалися у відповідь стріляти важкою зброєю.

Ніколи не забуду ніч, більшу частину якої довелося провести у підвалі господарства, в якому ми тимчасово проживали у пер­ші дні на фронті. Мінометний снаряд прилетів і розірвався за якихось сто метрів від нашо­го будинку. Перші враження від того, що земля під ногами тру­ситься від жахливого гуркоту, а в небі над тобою пролітають і свистять снаряди — м’яко кажу­чи, не найкращі у моєму житті.

Як позбутися почуття стра­ху на війні? А ніяк. Не варто «ге­ройствувати», не варто соро­митись того, що тобі страшно. Треба лише адекватно реагува­ти на небезпечні ситуації. Не ви­суватись, куди тебе не просять, і в разі небезпеки ховатись яко­мога глибше.

— Що, коли повертатиме­теся додому, візьмете з со­бою на пам’ять із фронту?

— Привезу листи і малюнки моїх дітей та невеличкого іграш­кового ведмедика, яку мої хлоп­ці надіслали у посилці на фронт. Тарасик і Андрійко, наче справ­жні командири, дали ведмеди­ку завдання повернути татка до­дому живим і здоровим. Я вірю і сподіваюся, що цей ведмедик обов’язково виконає наказ.

Забудьте про своє радянське минуле!

— З погляду фронтовика скажіть: що нам, тим, що за­раз перебувають у тилу, тре­ба змінити у собі, у своїх вчин­ках — щоб допомогти швидше визволити свою країну від во­рога, швидше відбудувати її?

— Першою чергою — вірити Збройним силам України, над­силати бойовим підрозділам, волонтерам свої донати. Навід­різ відмовитись від споживання ворожого російського продукту. Не слухати їхню музику, припи­нити дивитися їхні фільми, від­писатися від усіх їхніх недобло­герів, навіть якщо вони вдають із себе «голубів миру».

Забудьте про своє радянське минуле! Навіть якщо це найбільш романтичні ваші спогади і «ков­баса по 2,20». Кожен українець, який поважає себе і мріє про щасливе та мирне життя своїх дітей та онуків у своїй країні, за­раз повинен розірвати будь-які стосунки з ворожою державою. Інакше агресора не здолаємо.

— І наостанок — ті люди, що ви їх визволили, чекали на вас, жили цим?

— Складне запитання. Якщо проаналізувати результати будь-яких виборів у цих краях за останні десять років, стане ясно, що фаворитами місцевого на­селення є політики й партії, яких важко назвати проукраїнськими. На жаль, нікого не здивуєш і тим, що серед місцевих жителів є ко­лаборанти. Мені було прикро ді­знаватися, що більшість з них — це вчителі, як правило, перед­пенсійного віку. Частина таких людей давно втекла до росії. З тими, хто залишився тут, наскіль­ки мені відомо, активно працю­ють правоохоронні органи.

Натомість приємно здивувала молодь. Ті люди, з якими ми спіл­кувалися на деокупованих тери­торіях, не лише жартома демон­струють свою проукраїнськість словами «паляниця» та «Укрза­лізниця», а й достатньо щиро спі­вають українські пісні, цитують наших літературних класиків.

Сподіваюся, наслідки, які наші хворі на голову сусіди за­лишили після себе під час цієї війни, багато чого змінять у го­ловах людей, які до 24 люто­го так молилися на путіна і мо­скву. Шкода, що стільки хороших хлопців і дівчат полягло зара­ди того, щоб таке усвідомлен­ня прийшло до кожного україн­ця. Але наша боротьба за право бути незалежною державою, по­вірте, не марна.

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України.