У ніч перед Пасхою «бандерівки» зазвичай спати не лягали

У виправно-трудових таборах півострова Таймир, де каторжани на стометровій глибині добували радіоактивні руди, будували магістралі чи на власних костях зводили стратегічні партійні об’єкти, приходила Пасха далекого 1953 року.

Найчисленнішим «контингентом» Горного осблагу були українці, котрим НКВС за традицією інкримінувало «бандерівский стандарт» (тобто 25 років позбавлення волі). Звичай святкувати Світлий день Христового Воскресіння заслані «бандерівці» оберігали попри строгий нагляд воєнізованого конвою, періодичні репресії «блатних», яких заохочували управлінці табору, та постійні епідемії.

Шостий (жіночий) блок «Горного» осблагу, куди з 1948 року етапували дочок, дружин чи матерів політичних в’язнів, традиційно готувався до надвечір’я Великодня після тяжкого 12-ти годинного робочого дня на холоді. Каторжанки тихцем ліпили писанки із зібраної заздалегідь глини, а зеленими гіляками, що поприносили вночі, прибирали зацвілі стіни бараку.

Звісно, жодного святкового столу у невільників не було. Їжі в’язням офіційно видавали у тричі менше, аніж прописувалось у затверджених додатках для робітників (за фактом, до денної норми етапованих входила лише пайка хліба; бо на таких об’єктах харчі «ворогів народу» часто брали для прогодування породистих собак воєнізованої охорони). Утім із зекономлених черствих окрайців та баланди, котру видавали каторжанам на великі радянська «свята», жінкам вдавалось робити паски.

У ніч перед Паскою «бандерівки» зазвичай спати не лягали… Змучені, сонні жінки вичікували у засідці цілу ніч слушної години для початку молитви. Врешті, коли на небо сходило сонце — Христос розрушав окови аду. Неуважні конвоїри спали, а українські каторжанки усім бараком розпочинали Воскресну утреню, яку знали на пам’ять (бо зберігати будь-які записники чи книжки було суворо заборонено).

У таборах для політичних в’язнів за релігійні традиції строго карали, але жінки на Паску знаходили сміливість заспівати хором на повні груди: «Нехай Воскресне Бог»… І Бог, направду, Воскресав! Від тих нічних чувань тряслись сирі стіни… Нічна молитва будила усіх: атеїсток, блатних, іноземок (тільки не наглядачів)… Вони вперше в житті чули слова Воскресної утрені. Хоч Бог для них — як і вся християнська культура — щось чуже і далеке, та, на диво, за лічені хвилини вони, витерши сльози, несміливо ставали до гурту… Також молились.

Уночі, з 24 на 25 квітня, страху ніби не існувало: ніхто не боявся збудити конвоїрів і потрапити до бараку посиленого режиму (БУРу): бути побитими, позбавленими їжі. Здається, навіть померти ніхто не боявся… Врешті пробив час: після молінь дівчина, що в тій тюремній «литанії» сповнювала обов’язок священника, на прохання каторжан почала говорити проповідь. У казанні вона згадувала усіх: полеглих у боях сміливців, замордованих мучеників, непохованих дітлахів…

Згадувала про втомлені руки каторжанських батьків котрі, певно, саме у той час в Україні залишають на тарілці крихту свяченого яйця для кожної забраної силоміць дитини або ж ідуть на хресну смерть, так як проходив Ісус вулицями велелюдного Єрусалиму…

І раптом: страшний гуркіт. Враження, ніби ціле пекло збурилось від тих слів. Охорона підняла ґвалт…

Тож до бараку прямувало усе табірне начальство разом з наглядачами та офіцерським складом (на радість, вже без собак)… Шепіт невільників задушився страхом у передчутті потенційного лиха. Але дівчина, безстрашна дочка старенького репресованого священника, спокійно продовжила святкову «проповідь», не зважаючи на те, що «гості» вже зайшли до середини. Вона дивилась ніби цілому натовпу в очі: «Христос Воскрес…», — на інші «деталі» ставало байдуже. Здавалось, ніби брудних бараків, каторги і знущань не існувало…

Через хвилину усіх могли схопити, а її, «зачинщицю-бандеровку», кинути до БУРу на смертне катування. Та, не зважаючи на все, дівчина крикнула голосно: «Скажімо собі, браття, навіть тим, які ненавидять нас… простім усе заради Воскресіння. Христос Воскрес!» На диво, «гості» разом начальником табору, що впившися поглядом у стелю, стояли, як заворожені серед натовпу. У повітрі вже віяло Паскою, а Христос — Воскресав…

В одну мить «червонопогонники» вилетіли з кімнати, як лихий від кадила. Чи не чудо було? На «великодній сніданок» в’язням, звісно, дали тільки куцу пайку хліба, що був на смак мов вулична глина, та кухоль брудної води з розталого снігу. Казки не сталось, утім Воскресіння вже настало. А після трапези жінки вкотре йшли на роботу: під хамські, лайливі бесіди конвоїрів продовжували лупали скелю тяжким ковадлом, носити непідйомні тягарі та під наглядом безсоромних головорізів завантажували вагони…

Того дня Христос дійсно Воскрес. Знайшлась сила, щоб на інші деталі заплющити очі. 1953 рік у трудово-виправних таборах півострова Таймир (з центром у Норильську) відзначився високим рівнем смертності «контингенту» через «людський фактор». В’язні все частіше вмирали не від голоду, побутових травм, добутих на рабській роботі, запалення легень, а від укусів натравлених конвоїрами собак чи «неправильного застосування зброї». Того року в осблазі померло найбільше люду за весь час його існування (за офіційною статистикою). Через місяць опісля Великодня у різних відділень Норильського каторжанського табору розпочалися великі повстання, що тривали з 26 травня по 4 серпня 1953 року. Бунт невільників під проводом Євгена Грицяка підтримав також і шостий (жіночий) каторжанський блок. Наступний Великдень невільники святкували в дещо інших умовах.