Екіпажі російських танків розбіглися

Командир танка Микола Тишик — герой нашого часу. Хлопець з волинського села Седлища Старовижівського району став відомим завдяки тому, що на Фейсбук потрапила історія, якою поділився активіст Юрій Джей і додав фото, зроблене волонтерами. Суть її полягає у тому, що зухвалий боєць танкового батальйону 51-ї окремої механізованої бригади на старенькому танку Т-64М відбив атаку трьох російських танків Т-72, які перевершують за технічними показниками його бойову машину. Внаслідок зіткнення один танк противника був підбитий, другий втопився у болоті, третій загруз, екіпажі кинулися навтьоки. Микола з друзями повернувся на місце дислокації на трофейному російському танку, який витягли з болота, щоб “добро не пропадало”.

Мені вдалося знайти телефон Миколи Тишика — він саме приїхав додому у рідне село, до батьків та старшої сестри. Відпустка стала нагородою за подвиг.

— Так усе й було, як пишуть? — запитала Миколу.

— Не зовсім, — сміється. — Я ж був не сам у танку, а зі своїм екіпажем. Це ми разом зробили. Я командир танка, зі мною були навідник Андрій Мудрик з Луцька та механік-водій Олександр Пугач з Локачинського району, ми усі — волиняни.

У переказі Миколи історія виглядає мало не буденною. Стояв собі танк на своїй позиції у “зеленці”... І раптом — наступ противника. “Проти нас пішло чотири танки, — згадує Микола. — Ми прийняли бій. Одного підбили, інші почали тікати. Одному це вдалося, другий втопився у болоті, третій загруз. Екіпажі розбіглися. Танк ми з болота тросом витягли і повернулися на ньому до своїх, у табір 51-ї бригади. Наш танк підбили, але не сильно, ще буде їздити...”.

Миколу і його бойових побратимів нагородили відпустками додому. Усі вони зараз на Волині, згодом повернуться у зону бойових дій.

До війни Микола вчився у Ковелі, та навчання не пішло, кинув його, пішов до армії, відслужив, після цього працював торговим агентом. (“Оце, — уточнюю, — ви ходили з сумкою, пропонували товар?” — “Ну так”, — відповідає). А коли почалася антитерористична операція на сході України, Миколу знову призвали в армію. Хлопець має військову спеціальність, саме такі спеціалісти найбільше потрібні на сході.

Історія про один старий танк проти чотирьох новеньких сталася у Донецькій області, поблизу села, що має назву Сигнальне. Миколин танк і справді вже бувалий — “старший за мене”, — каже 24-річний хлопець.

— Як вам там доводилося бути? У яких умовах? Де ночували?

— І на танках ночували, і під танками, — каже Микола. — Коли спокійно і не стріляють — у палатках, нам волонтери передали. Бувало — й в окопі або у землянках, ми їх самі зробили. Хлопці ходять на пост, а ми біля танка чергуємо, екіпаж має постійно перебувати біля танка.

— Відчуваєте розкоординованість дій, про яку багато хто говорить, — чи це неправда?

— Дуже відчуваємо. І допомоги годі дочекатися... Покладаємося на себе. Понабирали в армію людей, які не служили, або служили давно, нічого не вміють, за два тижні їх не навчиш... Або використовують людей не за призначенням. У танк можуть посадити кухаря, снайпер йде працювати кухарем, лікар — водієм... Командирів було багато, нас перекидали з однієї бригади в іншу, ми навіть не знали, кому підпорядковуватися. І до держави є запитання. І то багато запитань. Держава взагалі ні за що не переживає. Якби не волонтери, ми б не мали що їсти, пити, курити, на чому спати... Дуже вдячні волонтерам.

— Чи є у вас дівчина?

— Є, — замовкає Микола.

— А що робите зараз? Як відпочиваєте?

— Відсипаюся. На гриби їздимо, на дискотеку... Вдруге став хрещеним батьком. Усі мене вітають, хочуть мене пригостити, кличуть до себе. Часом просто посиджу, соку поп’ю, кажу, не можу більше...

Додзвонилася до Сашка Пугача, механіка-водія екіпажу. Він зі села Губина Локачинського району. Каже, вже звик до того, що навколо багато людей і усі в цивільному, а спочатку було дуже незвично. Сашкові 23 роки, у нього теж є дівчина. До війни працював охоронцем. Запитала його, як вони того дня наважилися перти на противника, що був у чотири рази сильнішим.

— Виходу не було, — сказав Сашко. — У нас був лише один танк, ще мали дві бойові машини піхоти, але одна була на відстані, а другу одразу знищили. То ми зрозуміли: якщо не вступимо у бій, то там усі й залишимось...

P. S. Сподіваємось, військове керівництво не забуде відзначити гідними нагородами цих сміливих хлопців.