«Створити генеральський батальйон – і у зону АТО його»

У своєму батальйоні він “Батя”. У недалекому минулому — керівник комунального підприємства у Солонці на Львівщині. Олександр Лопачук пішов на схід добровольцем, купив собі автомат, зареєстрував його. Але знав, що ремонтуватиме там машини. Тепер він начальник ремонтної служби 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини “Воля”.

Батальйон дислокується на Луганщині, за сорок кілометрів від кордону. Базовий табір — у полі, серед високих трав. Облаштувалися капітально — нарили бліндажі, встановили комунікації, електрику, провели водогін, викопали льох для продуктів, щоб харчі від спеки не псувалися. Сюди хлопці повертаються з бойових завдань, після супроводу вантажівок зі снарядами, після охорони блокпостів та раніше — після чергувань з охорони Луганського аеропорту.

Зараз відбуватиметься перегрупування, треба буде закріпитися на новому місці для оборони...

Під час короткого перебування у Львові ми зустрілися з Олександром Лопачуком, і він розповів про фронтову роботу і про настрої бійців.

Олександр розказує, що і снаряди над ними літали, і обстрілювали їх з території Росії, але обійшлося без втрат. Один випадок взагалі неймовірний: почався обстріл, ховалися у бліндажах, а згодом побачили снаряди, що стирчали неподалік, повтикалися у землю: півколом лягли, і жоден не вибухнув! “Ми заговорені”, — усміхається.

А коли везуть снаряди своїм, то, каже, спасіння — це... пилюка. Як закуриться за першою машиною — нічого збоку не видно, слава Богу. І тоді треба на швидкості гнати через поля, щоб не влучили міномети противника. От коли найважливіше — це щоб техніка не підвела.

Саме там, на фронті, кожен нарешті може відчути, що таке нація. Там, далі веде, усі пов’язані життям і смертю. Кожен виконує свою роботу, хоч і в екстремальних умовах, бо розуміє: артилерія без нашої роботи, без підтримки, не буде працювати. Тому й тримаються усі разом, кожен за кожного — “бандерівці сумські”, “бандерівці харківські”… Жартує.

Склад батальйону поповнюють вчорашні волонтери, і молоді, і старші.

Олександр у захваті розказує про 18-річного Артема зі Львова, добровольця, який усе навчився робити, якого треба зупиняти: досить, відпочинь. І Луганський аеропорт тримали герої. Але довелося відступити...

Запитую, як реагує на них місцеве населення. “Той, хто спробував Росії, дуже хоче бути в Україні, — відповідає. — Там, де побували найманці, ЛНРівці, ДНРівці, сепаратори, там люди можуть порівняти, як поводилися одні люди зі зброєю, і як інші. Хоча... Одні нас дуже щиро зустрічали, інші байдуже. А траплялося — руками махали, вітаючи, а тоді телефонували куди треба: колона, мовляв, пройшла...”

Розказує, як заїхали у Слов’янськ. Побачили абрикоси на узбіччі, почали їх з трави збирати. Виходить за ворота старша жінка і дає яблука. Поговорили з нею, йдуть далі — заходять у кафешку: погодуєте? Будь ласка: є борщ, вареники. Якийсь дід, проходячи біля столу, привітав: “Слава Україні!” і чистою українською почав розпитувати й сам щось розказувати. Поговорили, подякували, розплатились і пішли. А місцевим дивно. Оце так карателі...

Люди всюди різні, повторює Олександр. Он двоє наших з Жовківського району, уявіть собі, воюють на тому боці. Є й дівчина з Львівщини, снайперка, теж з найманцями...

— Найбільша проблема — у незрозумілому стилі командування, — Олександр починає хвилюватися. — Дуже часто можна було швидко зламати ситуацію, виправити її з користю для себе, а команди не поступало. “Бачу ціль”, — каже снайпер, а йому у відповідь: “Мінус”, це означає відмова. “Бачу колону, можна її знищити”, — а відповідь: “Мінус”. Дуже багато запитань. Бракує координації усіх підрозділів. Сучасного зв’язку немає. Техніку ремонтують за рахунок людей, які збирають гроші, та завдяки спонсорам. Держзамовлень на військові заводи дотепер не було. Якби була рішуча відсіч у тому ж Криму — усе було б зараз по-іншому. Якби замінували кордон, а могли це зробити, — то багатьох проблем би зараз не мали. Що не спланована операція згори — то провальна. Тільки там, де командир бере відповідальність на себе, — і виживають хлопці, і є якийсь успіх. Створити генеральський батальйон — і у зону АТО його. Одразу б танки поїхали з Харкова, там же купа танків стоїть в НЗ.

— То, може, віддати Донбас тимчасово? — провокую. — Зробити такий тактичний хід? Здати, як Кутузов Москву, а потім повернути?

— Так і Київ можна віддати, і до Західної України відступити. А що? Потім заберемо! Крим віддали... Тих перших 300 “зелених чоловічків” можна було роззброїти вмить, не зважати на поради Європи. Не вона зараз наші проблеми вирішує, а ми самі.

— А ще в Інтернеті часом пишуть таке: невідомо, мовляв, іноді, хто стріляв, хто мирні будівлі руйнував...

— А ви подумайте, чого багатоповерхівки руйнують, чого у старі хати снаряди влучають, а високі дзеркальні будівлі стоять?

Нашу розмову перериває дзвінок. “Дядя Вася? — голос Олександра теплішає. — Що по наших? Усі живі-здорові? Це основне”, — а далі коротко про запчастини, і про Старобєльськ, і про те, що “збираємось і валимо до вас”.

Прощаючись, прошу написати, які потрібні рації, як вони називаються. Олександр пише на аркуші: UV-5R. Це, каже, зовсім інше діло, це не по мобілках тримати зв’язок, а через надійну радіостанцію. Якщо хтось з читачів може чимось допомогти, зголошуйтесь. Є вихід на “Волю”. Та й не одному батальйону ці рації потрібні.